Г. А. Ахматова

1.12.2009

Звичайно найбільше гостро тема Батьківщини встає в літературі в періоди війн, революцій і т.п., тобто тоді, коли людині необхідно зробити свій моральний вибір. У російській літературі ця проблема стала найбільш актуальної на початку XX століття, чому сприяли кілька революцій, Цивільної й Першої світової війни.

Нова ідеологія, що принесла із собою революція,  була неприйнятна для багатьох людей як старого, так і нового поколінь російської інтелігенції.

Ахматова із самого початку не прийняла революцію й ніколи не міняла свого відношення до неї.

Цілком закономірно, що при таких політичних подіях виникає проблема еміграції, що дійсно сильно торкнулася Росії в першій половині XX століття. Багато поетів, письменники, художники й музиканти, близькі Ахматовій, виїхали за кордон, назавжди покинувши Батьківщину.

Не з тими я, хто кинув землю на розтерзання ворогам. Їх  помсти я не  почую, їм пісень я своїх не дам. Але вічно жалюгідний мені вигнанець, як ув’язнений, як хворий. Темна твоя дорога, мандрівник, пахне хліб чужої…

 1922 р.

Ахматова не засуджує тих, хто виїхав, але й чітко визначає свій вибір, тому що для неї еміграція неможлива:

Мені голос був. Він кликав утішно, він говорив: «Іди сюди, Залиш свій край глухої й грішний, Залиш Росію назавжди…

…Але  байдуже й спокійно руками я замкнула слух, Щоб цим мовленням невартої не опоганився скорботний дух.

1917 р.

Але батьківщиною у віршах Ахматової є не тільки Росія, але й Царське Село, Петербург, Слепнево. Вона описує місця, дорогі насамперед їй самій, свою батьківщину; але проте ці автобіографічні риси не вириваються із загального контексту проблем, що зачіпають поетесою. Вона розглядає свої особисті враження й переживання, зіставляючи їх із загальнолюдськими.

В Ахматової багато віршів, присвячених Петербургу – Петрограду – Ленінграду, місту, з яким так тісно була зв’язана її доля.

І ми забули назавжди, укладені в столиці дику, озера, степу, міста і зорі батьківщини великої. У колі кривавому день і ніч мліє жорстока знемога… Ніхто нам не хотів допомогти за те, що ми залишилися в будинку, за те, що, місто свій люблячи, а не крилату волю, ми зберегли для себе його палаци, вогонь і воду…

У віршах Ахматової Петербург – це не символ чогось, це саме місто: «…Ми зберегли для себе його палаци, вогонь і воду…». Хоча в деяких віршах він може бути й символом Росії в конкретний момент часу, коли на прикладі одного міста показується доля цілої країни або епохи. Рядка з того ж вірша «Петроград,   1919»:

Інша наближається пора, вітер смерті серце студить, але наш священний град Петра мимовільним пам’ятником буде.

1920 р.

Ахматова розглядає події в Росії не тільки як політичні, але й надає їм всесвітнє значення. І якщо в О. Блока в поемі «Дванадцять» революція – це розгул стихій, всесвітніх сил, то в Ахматової це – кара Божа. Поетеса звертається до біблійних джерел. Наприклад, вірш «Лотова дружина» (1922-1924 р.):

  • І праведник ішов за посланником Бога,
  • Величезний і світлий, по чорній горі.
  • Але голосно дружині говорила тривога:
  • Не пізно, ти можеш ще подивитися
  • На червоні вежі рідного Содому,
  • На площу, де співала, на двір, де пряла,
  • На вікна порожні високого будинку,
  • Де милому чоловікові дітей народила…
  • Ахматова виправдує її вчинок:

Лише серце моє ніколи не забуде життя, що віддало, за єдиний погляд.

Це не просто біблійна притча, перекладена на вірші, Ахматова порівнює долю своєї Батьківщини із Содомом, як пізніше з Парижем у вірші «У сороковому році»: «Коли ховають епоху…» Це не смерть Петербурга або Росії, це смерть епохи; і Росія не єдина держава, що осягла ця доля. Все  закономірно: у всього є свій кінець і свій початок. Адже будь-яка нова епоха починається обов’язково з катастрофи старої. Можливо, тому у віршах Ахматової є й світлі ноти, що передвіщають народження нового часу.

1929 р.

У поемі «Реквієм» Ахматова продовжує свій поетичний прийом, вбудовуючи свої автобіографічні переживання в контекст цілої сучасної епохи. Поема так і починається:

Ні, і не під далеким небозводом, і не під захистом далеких крив, – Я була тоді з моїм народом, там, де мій народ, до нещастя, був.

1961 р.

Знову ж вона вертається до проблеми еміграції й указує на те, що для неї немає й не було іншого виходу, як тільки залишитися на Батьківщині разом з усім народом.

Поема присвячена трагедії матері, що втратила сина, і знову Ахматова вирішує її характерними для себе художніми засобами. Вона описує себе й свою трагедію, але зіставляючи її із трагедією всіх матерів, що стоять із нею зараз у цій черзі, як матері всіх часів. Ахматова приводить кілька історичних картин, створюючи тим самим збірний образ:

Смертний піт на чолі… Не забути! Буду я, як стрілецькі, під кремлівськими вежами вити.

Ахматова порівнює також себе й всіх жінок з Богоматір’ю, що втратила сина:

Магдалина билася й ридала, учень улюблений кам’янів, а туди, де мовчачи мати стояла, так ніхто глянути й не посмів.

Сама композиція поеми говорить про євангельський підтекст: Присвята, Вступ, Вирок, До смерті, Розп’яття, Епілог.

І знову, уже в шістдесяті роки, Ахматова вертається до  теми Батьківщини. Знову з’являються вірші про дорогі й пам’ятні місця, що звучать як ностальгія по збіглій епосі.

У вірші «Рідна земля», що починається рядками з вірша 1922 року:

І у світі немає людей без сльозних, пихатих й простіше нас…

Ахматова продовжує тему Батьківщини. Це не Петербург 1913 року або вже Ленінград; це не революційна Росія; це Росія взагалі, така, яка вона є сама по собі і яка вона для кожного, народженого в ній:

Але лягаємо з неї й стаємо нею, того й кличемо так вільно – своєю.

Понравилось сочинение » Г. А. Ахматова, тогда жми кнопку

  • Рубрика: Біографії писменників
  • Сочинение нашли по слову:

  • Самые популярные статьи:



    Домашнее задание на тему: Г. А. Ахматова.

    
    Наверх