Повноцінна сім’я виростає зі взаємин батьків і дітей там, де покоління спілкуються і впливають одне на одного, де є прагнення до порозуміння. Безумовно, діти мають бути вдячні батькам за безцінний дар життя. Не варто бридитися батьками й уважати їх чимось недостойним себе. «Яблуня від яблука недалеко падає…» Думаю, ми самі такими будемо, якщо не гіршими: лінивими, з гіршим станом здоров’я через шкідливі звички, з іше більш вимотаною нервовою системою через швидший ритм життя. Щоб не «вигадувати велосипед» кожну хвилину й не «набивати синців» прикрих помилок, варто мати зв’язок зі своїм родом, своїми коренями, своїм минулим.

Слово «етика» часто асоціюється з мораллю, нудними повчаннями батьків, безглуздими обмеженнями, які накладають І, на себе люди, аби зіпсувати собі усі радощі життя. «Етика спілкування» — вираз трохи кращий, хоча й від нього відгонить чимось нудотно-правильним, як думки маминих мазунчиків, які (мазунчики) вчаться тільки на «відмінно», не палять і не ходять на дискотеки.

У школі нас вчать, що природні ресурси — це народне багатство, шо природу треба охороняти. Це все правильно, але чи завжди ми замислюємося над своїми вчинками, чи кожен може впевнено сказати, що він не шкодить природі рідного краю? І взагалі, чи всі розуміють, що таке природа, чим вона є для нас? Маля скаже: «Природа — це все, що нас оточує». А мені здається так: природа — це цілісна система Всесвіту, а людина в ній — одна з ланок, причому найактивніша. Люди давно вже втручаються в природні процеси: змінюють рельєф поверхні землі, створюють нові русла річок та штучні озера, розводять одні види рослин і тварин та знищують інші, добувають корисні копалини, поки вони ще є.

Моя приятелька Наталка зовсім недавно помітила, що біля нашого дванадцяти-поверхового будинку ростуть плодові дерева — яблуні, сливи, абрикоси, вишні. Вона розповідала мені захоплено: «Уявляєш, завжди пробігала повз них, і мені було все одно — чи тополя, чи яблуня, чи горобина. А тут помітила уквітчане білим деревце — і наче щось за серце зачепило». Нічого я їй не сказала на те, а сама подумала: «От ти вже й подорослішала, Наталочко». Я її розумію, вона справжня «дитина цивілізації» — ніколи не бачила, як корівок виганяють на пасовище, не зривала з кущів ягоди порічок, а морква та цибуля, на думку Наталі, ростуть «десь у супермаркеті».

Старовинна мудрість говорить, шо людина — творець свого щастя. З цим, мабуть, треба погодитись, тому що справжнє щастя — це передусім вміння прекрасно любити життя і людей. Щастя — це горде відчуття своєї вагомості в суспільстві, але, м.абуть, чи не найважливіше — це вміння віддавати вся свої сили, своє душевне тепло, полум’я свого серця служінню людям. І саме така самовідданість, народжена високим гуманізмом, і робить людину щасливою. І все ж таки, де криється коріння справжнього щастя? Відповідь може бути одна: в праці.