Такий маленький, але зворушливий епізод описаний тут Ю. Мушкетиком. Проте в ньому так добре розкрилися характери людей. Хлопчик, хоч і був малим, та зрозумів, що соромно брати гроші з солдатів, які їдуть на фронт і, можливо, не повернуться, як його батько. Доброта, милосердя, почуття вдячності до мужніх захисників вітчизни перемогли в дитячому серці бажання мати взуття й острах перед наказом матері. Війці теж виявили увагу до хлопця. Вони побачили його босі змерзлі ноги, зніяковіння, і, можливо, навіть здогадалися про все. Тому знайшли можливість віддячити малому — подарувавши черевики, зошити й олівці. Цей хлопчина нагадав їм рідний дім, зі свіжим хлібним духом, своїх дітей, мирне життя.

Дивлячись на небо, люди мріяли літати, як птахи, швидко пересуватися, мати всього у достатку. Так виникли казки про килим-самоліт, чоботи-скороходи, скатертину-самобранку, чудо-піч, яка сама пече. А наполеглива людська думка поступово перетворювала мрії у дійсність. Вчені, наприклад, дослідили, що більше двохсот фантастичних проектів, описаних в книгах Жуля Берна, через деякий час були здійснені.

Давно пройшли часи тоталітарного сталінського режиму. Але залишили вони важкий спадок — конституцію, у якій виконується тільки частина, що стосується громадянських обов’язків. Нам зараз дивно читати про тюремне ув’язнення за неввічливу поведінку, за анекдот, за запізнення на роботу на кілька хвилин, за підібраний у полі колосок. Звичайним явищем були показові суди на основі сфабрикованих справ.

Міста, справді, є осередками культури і науки. Але ж і в селах зараз є школи, бібліотеки, будинки культури. І хоча там важче жити, люди зберегли сердечність і доброту, підтримують добросусідські відносини, намагаються зберегти народні звичаї і традиції. Урбанізація ж — а нині вже більше половини людства живе в містах, — ніби асфальтовий каток, рівняє всі національні відмінності й чуття в загальну сіру масу.

Описане місто, покинуте давніми жителями через відсутність води, дуже нагадує сучасні міста і селища —  жертви Чорнобильської катастрофи. Кажуть, хто був там, здригався від жаху, споглядаючи мертве місто. На деяких балконах ще висить білизна, у пісочницях валяються дитячі іграшки, і при цьому — тиша. Ні шуму машин, ні людських голосів, ні пташиного галасу. Ніби злий чарівник махнув паличкою і перекинув усіх жителів кудись далеко, за тридев’ять земель.

Про дужий, мудрий, освічений, поетичний наш український народ писали ще в середньовіччі. Наприклад, французький інженер і вчений Боплан залишив захоплені відгуки про українців в «Описі України». А доба Запорозької Січі — першої в Європі християнсько-демократичної республіки? З козацтвом рахувалися королі і цісарі, імператори і царі. Де ж подівся той гордий, вільнолюбивий дух наших предків? Упав під ноги підступному сусідові, розтоптався довгою кріпаччиною, розвіявся тоталітарною та командно-адміністративною системою…

Слова Івана Драча «Жити, творити, світ берегти,..» стали для мене гаслом, що спонукає до дій, до творчої діяльності, до розвитку природних якостей на різних етапах навчання. Одним із найбільших див світу вважаю диво написаного слова. Я люблю поезію, читаю з захопленням ліричні твори, а одного разу я сама взялася за перо. Була осінь, ішов дощ, і мені було так самотньо. І саме в обіймах самотності, відвертої, безжальної, мстивої, почала думати про майбутнє. За вікном шелестів дощ, у шибку хлюскала гілочка вишні,, стиха шуміла акація на вулиці, а я писала і писала.