ХХ століття — час великих змін не лише у суспільстві, але й у самій свідомості людей. І нова література, безсумнівно, стала виразником цих зрушень. Якщо в епоху модернізму можна було говорити про невідповідність сфер життя і мистецтва і про існування ієрархій усередині цих сфер, то в постмодернізмі співвідношення дійсності і вигадки, реального і художнього постає по-іншому.

Биття серця, радість, що оточує нас, окрилена мрія про ідеали, благородний порух до вираження себе у творчості, любові, щасті, людській відданості, віра у власні сили у найтяжчі хвилини життя, радість перемог, усвідомлення своєї значущості – все це від матері. Мати не тільки народжує, вона одухотворює жмуточок життя духом свого народу, рідним словом, думкою, любов’ю й ненавистю, відданістю і непримиренністю зі злом. Завдяки найдорожчій у світі людині ми відчуваємо єдність з народом, але разом з тим кожен для матері – єдиний у світі. У її лагідних очах світяться чи осуд, чи схвалення обраного шляху, здійсненого вчинку.

Шістдесяті роки були дивною епохою. Суспільство визволялося від жорстких, а часом і жорстоких регламентів сталінських часів, належне місце посідала віра і довіра між людей, демократизувалися відносини між посадовцями і підлеглими. Коли ж зважити, що всі ці суспільно-політичні зрушення щасливо збігалися з небаченим до цього ривком наукової думки, яка вивела на орбіту в досі недоторканий космос Юрія Гагаріна, заглянула в ядро ще недавно не розщепленого атома, більше того — розшифрувала навіть генетичний код, то воістину шістдесяті роки — крутозламні.