У кінці XVIII — на початку XIX століття в українській літературі вже була поема «Енеїда», п’єси «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» І. П. Котляревського, були гумористичні й сатиричні вірші мандрованих дяків, але ще.не було прозових творів, написаних народною, розмовною мовою. У той час наша література чекала такого письменника, який започаткував би прозу в новій українській літературі. Саме т&шм українським повістярем і став Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко.

Володимир Дрозд – одна з найяскравіших і разом з тим у чомусь суперечливих постатей літературної арени XX століття. З під його пера виходили різні твори, і за жанром і тематикою, різні і за їх художньою цінністю. Серед них є й «традиційні» для тих часів твори, які зображують картини життя радянського народу, і поверхневі схематичні образи, і нежізнеподобний «оптимізм» – «жити стало добре, жити стало веселіше». Але ми не засуджуємо письменника за це. Так як такі повісті романи – дрібниця порівняно з тим, що привніс у скарбницю нашої літератури талант Володимира Дрозда, його, без перебільшення, літературний геній. Чи міг він донести та читача все, що хотів, якби не пішов на відкрите протистояння? На навряд чи. Ми знаємо подібні приклади і в науці, коли геніальні вчені цитували класиків марксизму-ленінізму, вдавалися до штучних і неефективним науковим цілям справ соціалістичної науки, аби підтекстом, натяками донести до свого читача дійсно цінну наукову концепцію, новітній погляд на проблеми мистецтва.