Характер Кайдашихи формувався в умовах кріпосницької дійсності. Підкреслюючи деформацію особистості героїні, письменник зауважує: «Вона була вже не молода, але й не стара, висока, рівна, з довгастим лицем, з сірими очима, з тонкими губами та блідим лицем. Маруся Кайдашиха замолоду довго служила в дворі, у пана, куди її взяли дівчиною. Вона вміла дуже добре куховарить і ще й тепер її брали до панів та до попів за куховарку на весілля, на хрестини та на храми. Вона довго терлась коло панів і набралась од їх трохи панства. До неї прилипла якась облесливість в розмові й повага до панів. Вона любила цілувати їх у руки, кланятись, підсоложувала свою розмову з ними. Попаді й небагаті пані частували її в покоях, садовили поруч з собою на стільці як потрібну людину. Маруся пишала губи, осміхалась, сипала облесливими словами, наче дрібним горохом. До природної звичайності української селянки в неї пристало щось уже дуже солодке, аж нудне. Але як тільки вона трохи сердилась, з неї спадала та солодка луска, і вона лаялась і кричала на весь рот. Маруся була сердита».

У повісті «Микола Джеря» зображено суперечності між закріпаченими селянами і поміщиками, засуджено кріпацтво та жорстоку експлуатацію. Іван Франко так сказав про головного героя повісті: «Історія всього українського селянства… написана в однім широкім образі Миколи Джері».

Ліна Костенко — не тільки чесний, а й безстрашний цікаво й напружено мислячий митець. Тому-то їй затісні рамки ідилії, пасторалі. Вона «збурунює» ці жанри зсередини.
«Пастораль XX сторіччя» — так називається один з її віршів. Три пастушки — «кирпаті сільські аргонавти» — знайшли і розібрали гранату. Вибух…
…І несли їх діди, яким не хотілося жити.
Під горою стояла вагітна, як поле, мати.
І кричала та мати: —
Хоч личко його покажіть…

Емма Андієвська. Це ім’я майже незнайоме нам, українським любителям поезії. І це не дивно. Вона дуне дивна поетеса. Сюрреалістка, з надззичайно тонким світовідчуттям, з вільними асоціаціями, вона зрозуміла не всім. Але ось я прочитала статтю в «Молоді України» її дивний вірш «Нічне» і увійшла в цей новий, незбагненний світ:

Назву «Сад Гетсиманський» було взято Іваном Багряним з Біблії. Сад Гетсиманський — місце, де Юда зрадив Христа. Зраджено було і головного героя твору Андрія Чумака. Він втік з табору, де знаходився за свої погляди, і повернувся додому на похорон батька. Але вдома він не встиг пробути і доби: до його хати приходять працівники НКВС і забирають Андрія з собою. По дорозі до в’язниці він помічає зміни рідного міста, де довго не був: кругом червоний колір, фарби облупилися. Колись цей колір був кольором революції, а тепер став кольором насильства і страху.