Г. Квітка-Основ’яненко — зачинатель нової української прози. Письменник одним із перших в Україні почав писати народною мовою не тільки про смішне, а й про серйозне. Це було актом історичного значення, який довів зрілість і художню досконалість української мови. Квітка-Основ’яненко прийшов в українську літературу в час її національного відродження.

У творах, написаних російською та українською мовами, письменник відобразив ряд істотних рис феодально-кріпосницької дійсності, яскраво змалював життя різних верств українського суспільства кінця XVIII — початку XIX століття. Наслідуючи кращі традиції української літератури, насамперед творчості Сковороди й Котляревського, прозаїк виявив гуманне ставлення до народу, співчував його тяжкому становищу, засуджував панів і сільську владу.

І.Карпенко-Карий почав драматургічну діяльність людиною немолодою, збагаченою великим життєвим досвідом, маючи вже стійкі переконання художника реаліста.. Мистецькі шукання привели його до створення блискучого зразка психологічної драми — п’єси «Наймичка» (1885).

Франко виступав у всіх літературних жанрах — поезії, прозі, драматургії. Був чудовим перекладачем, критиком, істориком літератури. Він збагатив науку цінними літературознавчими та критичними працями, дослідженнями в галузі народної творчості та етнографії. Після Шевченка найполум’янішим народним співцем виступив Франко.
Великим майстром інтимної лірики виступає Франко в збірці «Зів’яле листя», що вийшла першим виданням в 1896 році, а другим — у 1911-му. В «Зів’ялому листі» поет залишив частину свого внутрішнього «я», відтворив особисто пережите.