Поезія Олега Ольжича (Кандиби) посідає чільне місце в його творчості, — це поезія патріотичної мужності й визвольної боротьби, вона гідно репрезентує так звану «Празьку школу», до якої належали Маланюк, Мосендз, Теліга, Степанович, Лятуринська та інші (деякі літературознавці називають цю групу поетів «вісниківцями»). Представники цієї школи поєднували витончену мистецьку форму й високу ідейну напругу для вираження та відстоювання національної ідеї у своїх творах. Громадська діяльність поетів тісно перепліталася з мистецькою, і для них ці речі були взаємопов’язаними: одне доповнювало інше. Ольжич був самобутнім митцем, який свідомо обрав шлях боротьби, хоча доля пророкувала йому блискучу кар’єру вченого-археолога (отримав освіту у двох університетах, у 22 роки захистив докторську дисертацію, брав участь у розкопках на Балканах, викладав у Гарвардському університеті США).

Євген Маланюк — особлива постать у розвитку української літератури, адже його спадщина — це культурологічні дослідження, літературознавчі публікації, а також велика кількість поетичних творів. Хоча митець більшу частину свого життя провів у еміграції, та доля рідної-України, її перспективи розвитку в майбутньому не були байдужі йому. Поет вважав себе часточкою української землі, у ній його коріння й поклик предків, він — «Внук кремезного чумака, Січовика блідий праправнук…»

Стиль повісті Осипа Турянського «Поза межами болю» належить до напрямку класичного експресіонізму в розвитку української літератури початку XX ст., у якому мистецтво тісно пов’язане з реальністю, проте вираження знаходить через дослідження глибинних психологічних і душевних процесів, що відбуваються в людині. У творі Турянського зображено загострене суб’єктивне світобачення через призму переживань та емоцій автора в екстремальній ситуації.

Богдана-Ігоря Антонича називають поетом-романтиком, поетом-мислителем. Що дає підстави для такого твердження? Найперше — це світосприйняття митця, його особистісне відчуття в реальному техногенному світі: «Я розумію вас, звірята і рослини, я чую, як шумлять комети і зростають трави. Антонич теж звіря сумне і кучеряве». Поет вважав, що все на світі має свою душу, що має існувати гармонія всесвіту, а завдання митців — цю гармонію відтворювати.

Богдан-Ігор Антонич належить до когорти «забутих» письменників. Насправді, зовсім забути письменника, хоч як би це кому хотілося зробити, важко. Тоталітарна система не могла існувати вічно, усі імперії руйнуються рано чи пізно, і тоді світові відкриваються ті сторінки історії, які система чи імперія намагалася старанно приховати. Так відкрилися сторінки творчості Богдана-Ігоря Антонича.