Щодо драматичної поеми І. Кочерги іноді постає питання, чому автор не обмежився чітким відтворенням існуючої історичної правди, але на основі реальних подій відтворює сюжет, сповнений деяких неточностей або й «грубих помилок», — відходжень від реалії, що її занесено до літописів княжих часів. Відповідь на це непросте, але цілком слушне запитання слід шукати, виходячи з роздумів над наміром автора щодо вираження свого світогляду в п’єсі: по-перше, І. Кочерга намагався показати живу людину з реальними рисами, багатогранністю душевного світу, а не конкретно-історичну особу конкретно-історичними вчинками, по-друге, для підтриманні, напруженості конфлікту, наповненості, живості сюжету автор вводить нові, вигадані особливості характеру, або навіть — вигадані події; в кінці кінців, автор має право на художній вимисел.

Мабуть, немає в українській літературі трагічнішого образу, ніж образ матері в поемі Шевченка «Наймичка». Сам втративши матір неповних дванадцяти років, поет крізь усе життя проніс трепетне почуття любові і ніжності до Жінки, Матері, Берегині.

Тому і не може бути нічого гіршого, страшнішого для матері, аніж втрата власної дитини, плоті від плоті і крові від крові своєї. Але ще чорніша мука — бути разом із дитиною, день у день, рік у рік — і не мати змоги визнати її за свою дитину. Страшніших тортур не могли б придумати найлютіші кати.

«Анна Кареніна» — одна з трьох чудових вершин у творчості Льва Толстого. Роман цей є природним переходом від «Війни і миру» до «Воскресіння». Толстого дуже хвилювали питання сучасної дійсності. Життя Росії 70-х років відбивається в «Анні Кареніній» у всьому своєму розмаїтті, від імператорського двору до селянської хатини. В основі соціального роману «Анна Кареніна» лежить історичне явище, що торкається життя усього народу. Але у творі відсутні історичні постаті, прославлені герої, батальні сцени. Життя відбивається в усій своїй повсякденності, у створенні типових образів сучасності, у процесі становлення нового життєвого устрою.

У новелах Василя Стефаника не промайнуть заковані в лати лицарі і не схрестять зброю в смертельному герці, не зустрінуться чарівні мавки і феї. Не про народних героїв-богатирів України, що ударом кулака збивають дикого степового коня, носять при боці двопудові шаблюки і стинають ними голови ворогам, розповідає Василь Стефаник.

Українське Відродження 20—30-х років прикликало в літературу багато нових талантів, свіжих ідей та оригінальних світобачень. Серед яскравих літературних зірок — Микола Хвильовий. За висловом його сучасника В. Коряка, «сам хвилюється і нас усіх хвилює, п’янить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить…». М. Хвильовий щиро повірив у комуністичні ідеї, відстоював їх пером і зброєю, гасаючи дорогами «червінькової революції» та мріючи про «загірню комуну». Він поставив собі за мету проспівати пісню пісень, прославити маленьких «муралів революції», які хочуть «осушити болото». Письменник навіть погоджувався, що для цього можна піти на деякі жертви. Але вони виявилися надто великими…