Поиск по сайту
Творчі шкільні твори з української літератури 12 класс
Одним із живучих марновірств сучасних людей є фанатична віра в «прогрес» — технологічний, соціальний, моральний. Багато освічених і мислячих людей уперто ігнорує докази всебічної деградації світового співтовариства. Те ж саме стосується й кожної людини. Як сказав Гейне, «людство йде вперед, людина лишається на місці». Варто озирнутися трохи назад, аби переконатися в сталості людських потреб, у тому числі й релігійних. Для цього варто проаналізувати свідоцтва того часу, наприклад, художні твори.
Олесь Гончар — один із тих українських письменників XX століття, творчість яких можна прочитувати в контексті світових літературних осягнень та ідеологічних поєдинків. Цього вимагає популярність його книжок за кордоном і — що головніше — акцентований поетичною манерою вислову людинозвеличувальний, рідкісний у світовому мистецтві настрій його творів.
О. Гончар Народився в с. Суха Кобелянського району Полтавської області. У1934 р. вступив до Харківського технікуму журналістики, у 1938 р. — до Харківського університету. Працював кореспондентом у газетах, займався науковими дослідженнями. Під час Другої світової війни пішов на фронт добровольцем. Закінчував навчання вже у Дніпропетровському університеті після війни. Упродовж життя займався літературної творчістю, був заступником, а потім Головою правління Спілки письменників України, з 1967р. — у складі правління Спілки письменників СРСР.
Василь Стус прийшов у літературу в кінці 50-х — на початку 60-х років, коли зміни в житті країни, пов’язані з викриттям культу Сталіна, привели до вибухових змін у мистецтві, літературі і насамперед — у поезії як роді літератури, по-перше, найбільш мобільному, а по-друге, найчутливішому, який, немов оголений нерв, відразу ж болісно реагує на зміни, що відбуваються в житті. Зміни ці пройшли двома напрямами.
Але любити рідний край не означає лише захоплюватись його красою, оспівувати її. Справжня любов полягає в тому, щоб бачити також і темні сторони в житті народу, навіть його гріхи, намагатись, щоб Батьківщина ставала Чистішою, кращою. Найвидатніші поети, справжні сини України — Т. Шевченко, І. Франко, П. Куліш, О. Олесь, Є. Плужник, В. Сосюра, В. Симоненко не минали похмурих сторінок нашої історії.
Кохання… Це дивовижне почуття завжди хвилювало людей, кликало на подвиги в ім’я коханого чи коханої. Тому й не дивно, що видатний український письменник, майстер психологічних новел, береться за перо, щоб написати історію одного кохання, кохання гуцульських Ромео та Джульєтти. Іван Палійчук і Марічка Гутенюк — діти природи з вічною і вірною любов’ю до гір, «близьких й далеких верхів, що голубіли на небі», до смерекових чорних лісів «з їх синім диханням», до ясної зелені царинок, «що, мов дзеркала, блищали в рамах дерев», їхнє чарівне кохання йде від дивовижних міфологічних вірувань гуцулів, від своєрідного розуміння таїн природи. Для них «весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна». І їхнє кохання здається казкою, одночасно живою, близькою і зрозумілою усім людям.
Де можна зустрітися з казкою, де можна почути «вічний шум річки», побачити «довгі плакучі трави»? Здається, тільки у Карпатах та ще у повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків». Живуть там люди, щирі душею, неспокійні й пісенні, люди, що звуться гуцулами. Саме про них, захоплений їхніми звичаями, побутом, повір’ями, пише М. Коцюбинський, відкриваючи свого часу для України картини гуцульського життя.