Починаючи від присвяти до останнього рядка твір Коцюбинського «Intermezzo» сприймається як щось нове, ще не бачене в літературі. Свою новелу автору присвятив Кононівським полям. Очевидно для нього це було особливе місце, місце справжнього відпочинку, своєрідного життєвого антракту; місце де, ін одержав заряд енергій, залишивши свою втому. Саме втома виступає першою дійовою особою у незвичайній виставі, де крім неї задіяні «Ниви у червні». «Сонце», «Три білих вівчарки», «Зозуля», «Жайворонки», «Залізна рука города» і «Людське горе».

Серед питань, що стосуються особистостей митців та їхньої творчості, є одне, яке рідко порушується і на яке немає однозначної відповіді. В українській літературі, мабуть, як ніде у світі, багато поетів та письменників не лише співчували тій або іншій політичній течії, а були водночас визначними політичними діячами.

Шевченко як справжній українець боровся за національне визволення. Його суспільно-політичні погляди з плином часу ставали чіткішими. Він ще більше усвідомлював протиріччя між народом і всім панівним класом, тому викриває тепер не тільки кріпосників, реакціонерів, а й лібералів. У першу чергу проти них і спрямоване послання «І мертвим, і живим, і ненародженим…».

Іван Якович Франко… Неповторний геній українського народу. Один із тих, пам’ятник кому пропонував звести Олесь Бердник, коли мова заходила про Українську Духовну Республіку. Син України і її Каменяр. Можна іще багато слів сказати про цю видатну людину, та всі вони будуть пусті і якісь несправжні, коли не зачіпати його творчість.

Емма Андієвська. Це ім’я майже незнайоме нам, українським любителям поезії. І це не дивно. Вона дуне дивна поетеса. Сюрреалістка, з надззичайно тонким світовідчуттям, з вільними асоціаціями, вона зрозуміла не всім. Але ось я прочитала статтю в «Молоді України» її дивний вірш «Нічне» і увійшла в цей новий, незбагненний світ: