Не дуже давно я прочитав поему О. Т. Твардовського «По право пам’яті». Зізнатися, до того моменту мої знання про поета були досить обмеженими, тому що ґрунтувалися (думаю, як і в більшості нинішніх школярів) лише на широко відомій його поемі «Василь Теркін». Але це незнайоме мені раніше добуток глибоко вразив мене тією щирістю вираження наболілих почуттів, який воно пронизано від початку до кінця. Крім того, воно викликало в мене інтерес до самого поета.
На початку двадцятих років на сцені театру життя знову з’явився знайомий персонаж – обиватель. В XIX столітті про нього писали М. В. Гоголь і Ф. М. Достоєвський і Г. І. Успенський.
На рубежі сторіч він приковував пильну увагу А. П. Чехова й І. О. Буніна, А. І. Купріна й В. Г. Короленко, Л. Н. Андрєєва й М. Горького. У роки революції й Громадянської війни обиватель на час затаївся. З жахом, подібно Лисовичу з «Білої гвардії», спостерігав він крізь щілинку між ситцевими фіранками перипетії кривавої боротьби, але, як тільки над шостою частиною суші остаточно й безповоротно затвердилася влада робітників і селян, зітхнув з полегшенням і став шукати своє тепле містечко в новому житті. З російського обивателя він перетворився в обивателя радянського.
Лірика Пастернаку тужить за епосом. Вона тужить за щоденністю. Пастернак немов шукає можливості в ліриці відкрити час. Вона немов пожежа, немов повстання проти устояних жанрів і розмежувань. І тому Пастернак – син свого часу, часу трьох революцій, коли все валило й усе починало рухатися. «Я став часткою свого часу й держави, і його інтереси стали моїми», – пише поет. Немов із чорного ходу приходять у поезію й залишаються жити там назавжди всі «залпом», «ридма», «ущент» і «наповал». Образи в лірику народжуються з нізвідки, із простих з випадків: