Головний герой роману «Злочин і покарання» – Родіон Романович Розкольников

26.01.2011

Це збіднілий дворянин, що приїхав у Петербург для навчання. Грошей на життя в нього практично не було. Єдина підтримка – це допомога грошима з будинку, від матері й сестри. Мати виділяла ськільки могла зі сваєї злидарської пенсії, сестра, щоб допомогти Раськольникову, улаштувалася на службу в багатий будинок. Іноді йому самому вдавалося заробити деякими уроками.

Розкольників не самотній у сваєму тяжкому становищі. Майже всі герої роману живуть за рисою бідності, Петербург – місто  знедолених, котрим нікуди йти і які засуджені всією системою на жебрання й самітність. Люди, з якими зустрічається Розкольників, такі ж нещасні. Добрий по природі людин, Розкольників не може бачити, як страждають інші. Він допомагає занести в будинок роздавленого Марме-Ладова, віддає його рідним останні гроші, отримані від матері. Сім’я Мармеладовых, одна з багатьох, що живуть в убогості. Щоб хоч якось допомогти голодним дітям і не слухати докорів мачухи, Соня йде на вулицю. Майже в такому ж положенні виявляється й сестра Раськольникова – Дуня, що купує Лужин. Не маючи засобів оплатити навчання, Розкольників кидає університет. Він живе в тісній комірці, що походить «більше на шафу, чим на квартиру» і за яку він теж не в змозі заплатити.

Розкольників, по суті, перебуває в тупику. Тепер у нього з’являється виправдання сваго існування: «До всього негідник-людин звикає!» Він опуськається. Опуськається по двах причинах. Перша – це вбогість: «він був задавлений бідністю», заборгував усім, заклав за гроші останні имевшиеся в його вещички, квартирна господарка перестала йому відпуськати страву, вана обносився, обтріпався так, що йому вже не можна було здатися на люди… Ця бідність потягнула за собою моральне падіння. Розкольників уже може дозвалити собі якусь неохайність. У сваєї «похот жей на труну комірці» він може спати, не роздягаючись. Усе в нього діряве, усе в дірах, плямах. І нехай молода особа його має доконані риси, внутрішній розлад у ньому заглиблюється з кожним днем, кожною годиною. І от у цій тісній комірці, де «низькі стелі й тісні стіни душу й розум тіснять», у Раськольникова стала зароджуватися ідея.

Сутність ідеї полягає в тому, що можна вбивати «по совісті». Страшний зміст цієї тези краще всіх виразив Разумихин: «„.що дійсно оригінально у всім цьому, – і дійсно належить одному тобі, до мого жаху, – це те, що все-таки кров По совісті дозваляєш, і, вибач мене, з таким фанатизмом навіть… адже цей дозвіл крові по совісті… це, по-моєму, страшнее, чим би офіційний дозвіл кров проливати, законне…» Але найстрашніше в тім, що, задумавши «злочин по совісті», Розкольників підвів під нього теоретичну базу. Ще будучи студентом, він пише статтю, що була опублікована й котру помітили. У цій статті й утримується обґрунтування й, по суті, навіть виправдання такого злочину. Відповідно до його, всі люди діляться на дві категорії. Першу категорію становлять звичайні люди, які годяться тільки як матеріал «для народження собі подібних», тобто «тварини тремтячі», другу – люди, «имеющие дарунок або талант ськазати в середовищі сваєї нове слова».

Ця ідея повністю захопила Раськольникова, вана починає керувати його вчинками. Сам Розкольників «у всій цій справі… завжди нахилений був бачити якусь як би чудність, таємничість, начебто присутність якихось впливів і збігів». Адже все починалося дуже просто: спочатку були якісь думки, породжені в гарячих роздумах на тісному горищі. Звичайно, у таких умовах світлі думки не народяться.

Потім стаття. Трохи пізніше був випадковий візит до старухе-процентщице. От отут-те й початку дозрівати думка щодо вбивства баби. «Дивна думка наклевывалась у його голові, як з яйця курча» і дуже, дуже займала його. Немов потрібно було саме в цей час почути розмова студента з офіцером про ту ж бабу, про можливість її вбивства. Але вже перед злочином Розкольників не до кінця усвідомлює, чи правильно він надходить. Подивимося на його стан. Він увесь час перебував у сум’ятті. Не стільки сам герой іде на цей злочин, ськільки життя штовхає його на це. З одного боку, тяжке становище його й сім’ї. Лист матері ще підсилило в ньому щиросердечні борошнО. Адже із-за нього сестра виходить за ЛужинО. Він неї штовхає на це, значить – блага мета вбивства: щоб вивести з важкого положення себе й сваю сім’ю.

Пізніше, уже після вбивства, у розмові із Сонею він ськаже: «Я и вирішив, завалодівши старухиными грошима, ужити їх на мої перші роки, не мучачи матір, на забезпечення себе в університеті, на перші кроки після університету…»  Так, баба зла, нікому не потрібна, жадібна, чому б за рахунок її не допомогти сім’ї. Але адже він убив не тільки бабу, Він убив її сестру Лизавету, таку ж бідну й нещасну, як він сам. Розкольників висуває й другу причину вбивства, що випливає з його теорії. Згадаємо знову його розмову із Сонею: «…не для того, щоб матері допомогти, я вбив – дурниця! Не для того я вбив, щоб, діставши кошти й влада, зробитися благодійником людства… Я просто вбив; для себе вбив, для себе одного. Мені треба було довідатися тоді, і ськоріше довідатися, чи ваша я, як всі, або людинО… Чи тварина я тремтяча або права маю». Але після вбивства Раськольникова мучать каяття совісті. Виявляється, убити – це ще не все. Як жити далі, знаючи, що ти вбив. Перша причина вбивства – допомогти собі й іншим – не виправдала себе. Адже він навіть грошей майже не взяв. Розкольників чіпляється за другу причину. Але в душі розуміє, що нічого він не довів.

Теорія Раськольникова виявилася брехливаї наськрізь, і тому вбивства, що він зробив, ще гірше, ніж убивства за шматок хлібО. Герой Достоєвського сам зізнається в цьому; «…якщо б тільки й зарізав з того, що голодно був, то я б тепер щасливий був». Його теорія звалилася вже під час убивства Лизаветы. У гарячці Розкольників викликує: «Я не старушонку вбив, я себе вбив». Розкольників прагне знайти виправдання сваїм учинкам. Він хоче зрозуміти Соню. Але адже Соня не робила злочини, а, навпаки, принесла себе в жертву заради близьких людей. Розкольників залишається самотній у сваєму злочині. Достоєвський показує, що злочин проти законів людських нічим не може бути виправдане й тому спричиняє покарання, страшнейшей частиною якого є борошна власної совісті. Намагаючись позбутися від каяттів совісті, він шукає порятунки в правасудді. На початку роману Розкольників протистоїть миру, не приймаючи й відкидаючи його цілком. Він ненавидить царства лужиных, співчуває мармеладовым.

В епілозі ми вертаємося до тієї ж вихідної точки, бачимо все той же, погрязший у застарілих і невиліковних лихах мир, якому потрібно порятунок, мир, де так багато помилкових навчань і помилкових героїв. Таким же помилковим героєм виявився й Розкольників. Він проголосив сваю ідею й спробував неї здійснити. Достоєвський показав, що для того, щоб змінити долі окремих людей, матерів, сестер, дітей, позбавити їх від лих і страждань, треба змінити весь існуючий миропорядок. Але в основу цієї зміни не можна класти вбивства й утопічні теорії. У цьому й ськладається трагедія Раськольникова як окремої особистості, що намагається змінити мир.

Головна думка роману розкривається як зіткнення людини, одержимого вкрай злочинною теорією, з життєвим процесом, що відкидає цю теорію. Як же йшов головний герой роману до цієї теорії? Герой Достоєвського затверджує сває права пролити кров «по совісті», тобто виходячи зі сваго особистого переконання. Письменник показує, що це ще більш страшно, ніж «офіційний дозвіл кров поливати», тому що відкриває широку дорогу для повної свавалі. Розкольників хоче допомогти людям, але в той же час і довідатися, чи здатний він бути людиною, що може керувати долями людей.

Страницы: 1 2

Понравилось сочинение » Головний герой роману «Злочин і покарання» – Родіон Романович Розкольников, тогда жми кнопку

  • Рубрика: Приклади шкільних творів з зарубіжної літератури 9 клас

  • Самые популярные статьи:



    Домашнее задание на тему: Головний герой роману «Злочин і покарання» – Родіон Романович Розкольников.

    
    Наверх