Людина і природа в сучасній літературі

Недавно я випадково подивився старий фільм «Хазяїн тайги». Хоча він був знятий ще до мого народження, але дуже мені сподобався. Молодий Золотухин грав дільничного міліціонера десь у Сибіру, єдиного «в одну сторону на п’ятдесят верст, а в іншу – на п’ятсот». Він бореться із браконьєрами і перемагає. Тоді-то я вперше серйозно задумався про те, чому люди так по-варварськи поводяться із природою. Дивно, що до того всі розмови на цю тему я немов пропускав мимо вух.

 Згадалися, звичайно, і інші стрічки. Довідався я й історію фільму «В озера», знятого більше двадцяти років тому. Виявляється, з нього почалася боротьба за чистоту Байкалу, яка ще донині не закінчена. Так поступово з розрізнених фактів стала складатися уява про екологічну проблему, про те, як література підняла цю тему. Потім у школі довелося готовити доповідь на тему «Людина і природа в добутках радянських письменників». От що я з’ясував. Ще наприкінці минулого століття Достоєвський, Чехов, Мамин-Сибіряк і інші сталі писати про варварське відношення до природи, особливо до лісу. Але в радянський час цю тему надовго забули. Тоді було у моді гасло про те, що нема чого чекати милості від природи, а її багатства треба взяти самим. Потім у голові Сталіна виник план «перетворення» природи, і в цю кампанію активно ввімкнулися деякі письменники. Проти «перетворення» підняв свій голос відомий російський письменник Леонід Леонов. Його роман «Російський ліс» відкрив у середині 50-х років «художню» екологію. В 50-60-і роки багато зробили для рідної природи К. Паустовський, В. Бєлов, В. Ліпатов та інші. Багато зробив для захисту природи Віктор Астаф’єв, відзначений званням Героя Соціалістичної Праці. Він, наприклад (я читав про це в газеті), розкрив таємницю «об’єкта № 27», що насправді повинен був стати могильником для радіоактивних відходів із країн Європи (тисячі верст везли б їх!) під Єнісеєм.

Хто знає, може бути, цим відвернений сибірський Чорнобиль? У сімдесяті роки їм написані «Останній уклін» і «Цар-риба». Оповідання в оповіданнях «Цар-риба» показує нам «малих» браконьєрів, що порушують заборони на полювання і рибний лов, і «великих», готових заради плану розорити всю тайгу. Тим часом Астаф’єв переконаний: «Тайга на землі і зірки на небі були тисячі років до нас. Зірки потухали або розбивалися на осколки, замість них розцвітали на небі інші. І дерева в тайзі вмирали і народжувалися, одне дерево спалювало блискавкою, підмивало рікою, інше смітило насіння у воду, по вітрі… Нам тільки здається, – підкреслює свою думку письменник, – що ми перетворили… тайгу… Ні, ми лише ранили її, ушкодили, стоптали, дряпали, палили вогнем. Але страху, збентеженості своєї не змогли їй передати, не прищепили і ворожості, як не намагалися».

Мені здається, що із цими думками погодиться і Валентин Распутін, який теж дуже що багато зробив для захисту російської природи. Він був у числі тих, хто підняв свій голос проти повороту північних рік.

У повісті «Прощання із Матерою» він малює нам страждання людей, змушених залишати свою і своїх предків батьківщину. Хтось із влади імущих, цих спадкоємців сталінських «перетворювачів», вирішив побудувати на річці ГЕС. Десятки сіл приречені бути затопленими. Здається, разом з людьми плаче і природа. Величний образ старого дерева: його намагалися зрубати – відскакують сокири, спиляти – не беруть пилки, підпалити – не горить. Варвари зрештою відступають. Чи не так пручається і природа: як не трощать її – все ще стоїть. Але адже і її сили не безмежні. А якщо не витримає? Чи залишиться живою сама людина? Вона повинен піклуватися про природу: це її будинок. Людина не гість, а хазяїн у ньому на довгі тисячоріччя. Знову піднімається ця проблема в іншій повісті Распутіна – «Пожежа». «Ліс вирубувати – не хліб сіяти», – з гіркотою думає головний герой добутку. Ліспромгосп квапиться виконати план, кубометри заготовити. «А ліс вибрали – до нового десятки і десятки років. Вирубують же його при нинішній техніці в роки. А потім що?». Читач готовий кричати разом з героєм: «План?! Так краще б ми без нього жили. Краще б інший план завели – не на одні тільки кубометри, а на душі! Щоб ураховували, скільки душ загублено, до чорта-диявола перейшло, і скільки залишилося!». Це вірно. Де немає любові і жалості до природи, там немає і жалості до людини. А разом із природою гине і людина. Причому не тільки морально, але й у буквальному значенні. Про цьому ще одна цікава повість – «Дамба» Володимира Мазаєва.

Страницы: 1 2

Понравилось сочинение? Сохрани в закладках сайт еще пригодится - » Людина і природа в сучасній літературі

Рубрика: Різні учнівські твори на вільні теми