Товары

Маятник і провалля Єдгар По. Стисло частина друга

22.01.2010

Чи варто розповідати про довгі, довгі години більш ніж смертельного жаху, коли я безперестанку рахував енергійні вимахи леза? Дюйм за дюймом, дрібка за дрібкою, — так повільно, що, здавалося, віки збігають, поки не завважиш, — маятник спускався, — маятник спускався все нижче й нижче. Минуло скількись днів — можливо чимало їх — і він уже вигойдувався так близько наді мною, що ідучий його подих віяв мені в саме лице. Запах гострої сталі дражнив мої ніздрі. Я благав, я затято молив небо, щоб маятник швидше вже розтяв мені тіло. У дикій знетямі я поривався підскочити вгору, назустріч вимахам страхітливої шаблюки. А тоді раптом падав назад і спокійно лежав та всміхався до цієї блискітливої смерті, немов дитина до якоїсь рідкісної цяцьки.

І знову я впав у цілковиту непритомність, — ненадовго, очевидно, бо, прийшовши до тями, я не завважив, що маятник був тепер нижче. А проте — може, й надовго, бо ж мої кати стежили за мною і, отже, могли навмисне зупинити рух маятника, коли я зомлів. <…>

<…> Площина, в якій колихався маятник, була під прямим кутом до мого тіла. Я бачив, що півмісяць має перетяти мене саме по грудях. Маятник черкне полотно, повернеться і черкне ще раз, тоді ще і ще. Дарма, що вимахи його страшенно широкі (десь так із тридцять футів чи й більше), а сила, з якою він свистячи розтинає повітря, така, що проти неї й ці залізні стіни ніщо, — півмісяць кілька хвилин лише те й робитиме, що буде розрізувати мій халат. На цій думці я зупинився. Далі я не наважувався рушати. Я вперто зосереджував на ній всю увагу, немовби міг затримати опускання сталі. <…>

<…> Вниз і вниз розмірено сповзав маятник. Швидкість його вимахів я протиставив повільності спускання і знаходив у цьому якусь неприродну втіху. Мах праворуч, мах ліворуч, туди й сюди, повиснувши, немов грішна луна в пеклі, отак скрадливо тигрячою ходою він підступав усе ближче до мого серця. Я то смівся, то вив, залежно, яка думка брала гору. Вниз, неухильно й безжалісно вниз! Маятник колихався вже за три дюйми від моїх грудей. У нестямі я несамовито заборсався, силкуючись вивільнити ліву руку. Вона була вільна лише до ліктя. Натужуючись, я міг рухати нею від миски на підлозі й до рота, але не далі. Якби мені розірвати ремінь на лікті, я б ухопив рукою маятник і спробував його зупинити. То було б усе одно, що лавину зупинити.

Вниз, безупинно й нестримно вниз! Я задихався і шарпався при кожному вимахові маятника. Пройнятий марним розпачем, я не відводив від нього погляду, стежачи, як він падає додолу й злітає вгору, і щоразу, коли сталеве вістря наближалося, мимоволі заплющував очі, хоч смерть дарувала б мені визволення! І все-таки кожний нерв у мене тріпотів, коли я уявляв, як ледь помітне опускання механізму вгородить цю гостру лискучу сокиру в мої груди. Це надія спонукувала тріпотіти мої нерви, а все моє тіло скулюватись. Це надія, та сама надія, що тріумфує навіть під тортурами, що нашіптує слова втіхи навіть роковано-му на смерть у катівнях інквізиції.

Я побачив, що яких десять-дванадцять вимахів, і сталь торкнеться халата; і водночас із цим спостереженням мій розум раптом прояснився і зосередився, підвладний цілковитому спокоєві розпачу. Вперше за багато годин, а може, і днів, я почав думати. Нараз я здогадався, що пута чи попруга, якою мене перев’язано, з однопільного ременя. Досить лише в одному місці гострому, наче лезо, півмісяцеві чиркнути по ременю, як він трісне, і я лівою рукою зможу розснувати з себе решту пут. Але ж яка небезпечна буде близькість сталі в ту мить? Найменший хибний порух — і тобі смерть! То ж хіба ймовірно, щоб мої мучителі не передбачили такої змоги й не збентежилися перед нею? І чи можна сподіватися, що півмісяць пройде саме там, де пута обвивають моє тіло? Боячись зневіритися геть у мізерній і, здається, останній надії, я трохи підвів голову, зміг глянути собі на груди. Попруга обснувала мої кінцівки і тулуб в усіх напрямках, але тільки не на шляху вбивчого півмісяця.

Та ледве встиг я покласти голову, як мене осяйнула — інакше й не скажеш — друга половина тієї самої недокінченої ідеї визволення, що тьмяно промайнула у мене в мозку, коли я був підніс шматочок їжі до своїх зашерхлих уст. Тепер переді мною була вся думка, хирлява, не зовсім твереза й не зовсім чітка, але таки вся повністю. І я відразу з гарячковим завзяттям розпачу заходився її здійснювати. <…>

<…> Вже чимало годин круг невисокої лавки, де я лежав, киш-ма кишіло щурів. Вони були хижі, нахабні й ненажерні, і раз у раз глипали на,мене своїми червоними очицями, неначе впевнені, що тільки-но я перестану ворушитися, як зроблюся здобиччю.

“І що вони там їдять у цьому колодязі?” — подумалось мені.<…>

Спершу ненажерливих гризунів ошелешила й налякала раптова непорушність людини на лавці, і вони панічно сахнулись назад, а декотрі то й у колодязь шаснули. Але це тільки на хвильку: я недарма розраховував на їхню ненаситливість. Завваживши, що я лежу без ніякого руху, один-два сміливіші з них скочили на лавку і обнюшили ременя. То було ніби гасло до загального нападу. З колодязя посунули цілі нові гурти щурів. Вони видиралися на лавку, переповнювали її, сотнями товклися в мене по тілі. Розмірений рух маятника анітрохи їх не тривожив. Уникаючи його ударів, вони заповзялися коло намащеного ременя. Щурі тислися один до одного, і товпище їхнє на мені щораз більшало. Вони вовтузились у мене на шиї, холодні їхні губи доторкались до моїх губів; їх було стільки, що я мало не задихався під ними, огида, для якої й слова нема в людській мові, наповнювала мені груди і чимось важким та липучим холодила серце. Але ще хвилина, і я відчув, що кінець уже близько. Пута помітно слабшали. Я знав, що в кількох місцях їх уже перегризено. Понадлюдським напруженням волі я примусив себе лежати непорушно. Я таки не помилився у своїх розрахунках і терпів не даремно!

Нарешті і відчув, що я вільний. Попруга обривками звисала з мого тіла. Але маятник тим часом уже майже черкав мені груди. Він уже роздер полотно, розрізав білизну під нею. Ще два вимахи, і гостре відчуття болю пронизало кожен мій нерв. Та мить визволення настала! Я ледь поворушив рукою, і мої рятівники гамірливо сипонули врозтіч. Сторожким рухом — обережно й помалу, спочатку вбік, а тоді назад — я вислизнув з обіймів ременя, і півмісяць уже не міг дістати до мене. Бодай на часину, але я таки став вільний!

Вільний — і в лабетах інквізиції? <…>

<…> Навіть, коли я дихав, у ніздрі мені вдаряв дух розпеченого заліза. Задушливі випари сповнювали в’язницю. Щохвилі жаркіше пломеніли очі, що стежили за моїми стражданнями. Дедалі густіший багрець розливався по жахітних почварах на стінах. Я задихався! Мені дух забивало! Тепер мені стало ясно, що надумали мої мучителі, ці безжальні кати, демони з демонів. Я відступав від розпашілого металу до середини камери. Думка про холодок колодязя наче бальзамом зцілила мені душу, — мені, загороженому з усіх боків огненною смертю. <…>

Страницы: 1 2

Понравилось сочинение » Маятник і провалля Єдгар По. Стисло частина друга, тогда жми кнопку

  • Рубрика: Стислі перекази творів письменників
  • Сочинение нашли по слову:

  • Самые популярные статьи:



    Домашнее задание на тему: Маятник і провалля Єдгар По. Стисло частина друга.

    
    Наверх