Товары

Маятник і провалля Єдгар По. Стисло частина перша

22.01.2010

Смерть утекла, бо життя і рятунок прийшли (лат.). Я знемігся, смертельно знемігся від цих довгих мук і, коли мене, врешті, розв’язали й дозволили сісти, відчув, що непритомнію. Вирок — моторошний смертний вирок — то було останнє, що я ще розчув. А потім голоси інквізиторів неначе злилися в неясний глухий гул. Він навіяв мені думку про якийсь обертовий рух — може, тим, що нагадав гуркотіння млинового колеса. Проте це тільки на коротку хвильку, бо невдовзі я вже нічого не чув. Бачити, однак, я ще бачив, і то до жаху виразно. Я бачив вуста суддів у чорних мантіях.

Ті уста видавалися мені білими, білішими за аркуш паперу, на якому я пишу оці слова, і потворно тонкими, бо проступала в них безжальна  твердість, неухильна рішучість і холодна зневага до людських мук. Я бачив, як з їх уст ще сходили слова, що були для мене присудом Долі. Я бачив, як ті уста розтягувалися, коли проголошували мені смерть. Я бачив, як вони вимовляли моє ім’я, і здригався, бо не чув жодного звуку. І бачив, проймаючись нестямним жахом, як легенько, ледь помітно поколихувались чорні запони на стінах зали. А тоді в око мені впали сім високих свічок на столі. Спершу я догледів у них символ якогось милосердя, вони були немов білі тендітні янголи, що з’явилися врятувати мене; аж раптом розум мій затуманила хвиля підступної млості, кожна жилка в мені затріпотіла, ніби я торкнувся дроту від гальванічної батареї, замість янголів постали безтілесні привиди з вогненними головами, і я зрозумів, що допомоги від них не діждуся. І тоді, наче розкішна музична фраза, скралася до мене думка, який-то любий має бути могильний супокій. Вона прийшла тихо й поволі і ніби задовго до того, як суть її повністю розкрилася, але, тільки-но розум мій сприйняв її і примирився з нею, постаті суддів, мовби яким чаром, щезли з-перед моїх очей, високі свічки розтанули, вогонь їхній погас, і залягла чорна темінь. Усі почування мої геть поглинув дикий безодній потік, як той, що ввергає душу у саме пекло. І запанували безгоміння, безрух і ніч

<…> Я лежав, усе не розплющуючи очей. Я відчував, що лежу горілиць і що мене розв’язано. Коли я простяг руку, вона важко впала на щось вологе і тверде. Так пролежала вона довгий час, поки я силкувався збагнути, де я і що зі мною діється. Попри все своє бажання я не наважувався розплющити очі, жахаючись першого погляду на довколишнє. Не те, щоб я боявся побачити щось відворотне, ні — мені ставало моторошно саме від думки, що я не побачу геть нічого! Нарешті у відчайдушному пориві я хутко розплющив очі. Найгірші мої побоювання таки справдились! Мене облягала чорнота вічної ночі. Я задихався. Морок стояв такий густий, що аж гнітив, аж душив мене. Повітря було страшенно затхле. Я лежав усе так само непорушно й силкувався спромогтись на думку. Я воскрешав у пам’яті звичаї інквізиторського судочинства, намагаючись із цього з’ясувати своє нинішнє становище. Вирок уже оголосили, і то дуже давно, як мені здавалося. Але я на хвильку не припускав думки, що я мертвий. Таке припущення, хоч би що ми там читали в романах, зовсім не сумісне з реальною дійсністю. Але ж де я і що зі мною? Я знав, що засуджених на смерть звичайно страчують на аутодафе, і одне з них було призначено на вечір того дня, коли відбувся мій суд. Невже мене залишили у в’язниці чекати кілька місяців до наступної страти? Ні, таке неможливе. Виконання вироку не заведено надовго відкладати. Та й те сказати, що моя в’язниця, як і всі камери смертників у Толедо, мала кам’яну підлогу й трохи світла до неї таки просочувалося…

<…> Простягнені мої руки нарешті вперлися в якусь тверду перепону. То була стіна, видимо, мурована з каменю — дуже гладенька, ослизла й холодна. Я рушив далі попід стіною, обережно ступаючи кожен крок — декотрі з давніх розповідей доброго нагнали на мене страху!..

<…> Я простяг руку вперед і аж здригнувся, пересвідчившись, що моє тіло лежить на самому краєчку круглого провалля, глибини якого я, звісно, не міг і приблизно визначити в ту хвилину. Обмацуючи мурування на його стіні, я спромігся відломити грудочку теньку й кинув її у прірву. Чимало секунд я слухав, як вона лунко відскакує від стін ями, все нижче й нижче, аж нарешті лочувся сплеск води, повторений гучною луною Тут саму мить десь угорі наді мною хутко, так неначе відчинились і зразу ж зачинились якісь двері, слабкий промінчик світла розтяв морок і тут-таки й погас. Я виразно побачив, яку долю мені вготовано, і поздоровляв себе, що так вчасно спіткнувся і впав. Ще один крок — і я попрощався б зі світом.

<…> Тремтячи всім тілом, я відповз назад від стіни: краще вже смерть на місці, аніж ризикувати можливістю опинитись в одному з цих жахливих проваль, що їх уява малювала мені мало не на кожному кроці в моїй в’язниці. <…>

У своєму збудженні я багато довгих годин не міг склепити очей, але кінець кінцем таки задрімав. Прокинувшись, обік себе я знайшов, як і попереднього разу, хлібину й глечик з водою. Мене доймала пекуча спрага, і я вихилив глечик одним духом. До води, певно, домішали щось снодійне, бо тільки-но я випив, як мене знову здолала дрімота. Я заснув глибоким сном — непорушним, немов у могилі. Чи довго сон тривав, цього я, звичайно, не міг знати; проте коли я знову розплющив очі, довкола мене розвиднилося. В неприродно жовто-зеленому світлі, джерело якого відкрилося мені лише згодом, я побачив розмір і обриси в’язниці. Щодо величини її, то я дуже був помилився: обвід стін простягався всього на двадцять п’ять ярдів, не більше. <…>

<…> Обходячи її навпомацки, я знаходив тепер чимало кутів, і подумав, що вона дуже неправильна формою — оце так разюче соціальний морок впливає на людину, що пробудилася з летаргії або й сну! Кути виявилися просто нерівномірно розташованими неглибокими впадинами чи то нішами. Загалом же в’язниця була квадратова формою. Стіни начебто викладені з каменю, як мені спершу видалося, — насправді були з величезних плит заліза чи якогось іншого металу, шви між якими або стики й утворювали впадини. Металеву поверхню всуціль покривала чиясь нездарна мазанина — всілякі бридкі й відразливі подоби, породжені забобонними уявленнями ченців про потойбічне життя. Скелети у погрозливих позах, що мали втілювати демонів, та й інші, куди страхітливіші образи, спотворювали геть усю стіну. Я завважив, що обриси цих химер проступали досить чітко, тоді як барви, здавалося, вицвіли і потьмяніли, ніби від вологи. Підлога, як я тепер побачив, була кам’яна. Посеред приміщення зяяв отвір круглого провалля, що його пащі мені пощастило уникнути; але провалля було тільки одне. <…>

<…> Глянувши вгору, я побачив стелю своєї в’язниці. Вона була футів на тридцять-сорок від підлоги і будовою не дуже відрізнялася від стін. На одній з її плит увагу мою привернуло своєрідне зображення. То була намальована постать Часу, як її звичайно показують, тільки що замість коси вона тримала — чи то мені так видалося при побіжному погляді — довжелезний маятник, як то буває на старовинних дзиґарях. Щось у вигляді цього механізму змусило мене, одначе, придивитись до нього пильніше. Зображення маятника було саме наді мною, і мені нараз привиділося, що він рухається. Ще за мить я переконався в цьому. Вимахи маятника були короткі і, звісна річ, повільні. Кілька хвилин я стежив за ним, пройнятий страхом, але ще більше — подивом. Утомившись нарешті спостерігати його монотонний рух, я відвів погляд убік. <…>

Страницы: 1 2

Понравилось сочинение » Маятник і провалля Єдгар По. Стисло частина перша, тогда жми кнопку

  • Рубрика: Стислі перекази творів письменників
  • Сочинение нашли по слову:

  • Самые популярные статьи:



    Домашнее задание на тему: Маятник і провалля Єдгар По. Стисло частина перша.

    
    Наверх