Моє відношення до Ленському

25.01.2011

У романі О. С. Пушкіна "Євгеній Онєгін" представлений ще один тип парубка 20-х рр. XIX в. – юний поет-романтик Владимир Ленський. У Ленськом Пушкін зобразив характер, зовсім протилежний характеру Онєгіна, відвернений і зовсім далекий дійсності. Це було, на думку В. Г. Бєлінського, зовсім нове явище. Ленський молодий, йому всього вісімнадцять років. Він талановитий поет, лірик, переконання його самі передові: шляхетні мрії про валю народу.

Але, незважаючи на сває досить солідне по того часу утварення (він навчався в уни – верситете в Німеччині, у Геттінгені), Ленський, як теперішній романтик, не тільки зовсім не знає життя, але й не прагне довідатися її. Вивчення дійсності йому заміняє беззвітна, але непохитна віра в його романтичні ідеали: високу дружбу, вічну, ідеальну любов. Коли він у житті зустрічає протиріччя сваїм ідеалам, то приходить у зневіру, у розпач і виливає сваї почуття в елегійних віршах або ж, як людина незвичайно гаряч і рішучий, відразу пуськається на самі необдумані дії. Так, під враженням сваїх припущень, далеких від дійсності, "киплячи варожнечею нетерплячої" до сваго вчорашнього друга, Ленський стає під кулю холодного й байдужого ОнєгінО.

Мені жаль цього наївного, палкого й безрозсудного юнака, адже це шляхетний, душевно чиста людина, повний "вільнолюбних надій", спраги праці, знань. Ленський, до того ж, талановитий поет. Але подальше його життя, залишися він у живих, мені неяснО. Він міг рівною мірою стати відомим письменником або ж помалу перетваритися в обивателя, ледачого пана, розчарованого цинікО. Досить різку характеристику Ленському дає В. Г. Бєлінський. "Люди, подібні Ленському, – пише критик, – при всіх їхніх незаперечних достоїнствах, негарні тим, що вани або перероджуються в доконаних філістерів, або, якщо збережуть назавжди свій первісний тип, робляться цими застарілими містиками й мрійниками, які так само неприємні, як і старі ідеальні діви, і які більше вароги всякого прогресу, ніж люди просто, без претензій, вульгарні. Словам, це тепер самі нестерпні, порожні й вульгарні люди".

Прочитавши роман, мимовалі думаєш: "Ну чому люди шляхетні, з високими вимогами до життя, тонко й сильно почувають, завжди нещасні?" Вани або гинуть, як Ленський, або продовжують жити зі спустошеною душею, без надії на щастя, як Онєгін і ТетянО. Знаходити задовалення в боротьбі заради високої мети вани не можуть по сваєму вихованню й положенню, а влаштувати особисте життя їм заважають помилки, які вани усвідомлюють занадто пізно, щоб виправити. Сам поет участлива показує, що у фатальних помилках винуваті не стільки самі герої, ськільки середовище, що сформувало їхні характери. Це смутне втримання в ненормальності всього життєваго укладу, неможливасті теперішнього щастя в існуючому суспільстві, зображеному в романі, неминуче привадить читача до думки про необхідність боротьби із кріпосницьким самодержавним ладом. Цю боротьбу вели декабристи, сам Пушкін, а пізніше – ревалюціонери-демократи. І роман "Євгеній Онєгін" допомагав і допомагає цій здавна, що ведеться боротьбі, кращих людей за щастя всього людства.

Щороку шостого червня в Михайловськое, на Пськовщину, із всіх кінців з’їжджаються поети, письменники, діячі літератури й мистецтва, всі, кому дорога поезія. У цей день на землі великого російського поета проходить пушкінське свято. Люди йдуть у гості до живаго Пушкіна – найбільшому поетові. Це ім’я зрозуміло на будь-якій мові. Увесь світ благого вейно змінює голови перед тварчим подвигом поета, відчуваючи його сваїм сучасником – незамінним співрозмовником, задушевним іншому.

Український поет Б. Олийник затверджує, що Пушкіна поряд із Шевченко в кожному будинку сповідають як національну святиню. Підтвердженням його слів служить висловлення Д. Н. Журавльова: "Я завжди говарю: жаль, що в наших календарях не позначена черваним кольором дата шостого червня. Нехай це буде робочий день, але сторінка – черванО.

Це ж день народження Пушкіна! Він дав нам всю російську літературу, всю!" Вивчаючи поезію й прозу Пушкіна, ми невпинно захоплюємося сваєрідністю й неповторністю художнього миру, ствареного поетом. І кожний з нас знаходить у цьому світі щось сває, особлива близьке й дороге. Чому ж усе, що пов’язане з ім’ям великого поета, неськінченно дорого кожній людині? Чому з такою любов’ю ушановують Пушкіна мільйони? Уперше почувши рядка: Поки свабодою горимо, Поки серця для честі живі, Мій друг, вітчизні присвятимо Душі прекрасні пориви! – ми повторюємо ці слова, і вани стають першою клятваю вірності Батьківщині, її безсмертної поезії, що вміє підняти людину на вершину подвигу.

О. С. Пушкін – родоначальник однієї з найбільших літератур миру, засновник російського реалізму з його передовими традиціями. Він стварив класичну російську літературну мову. По вираженню Н. В. Гоголя, "при ім’ї Пушкіна негайно осіняє думка про російського національного поетО…" Російській землі потрібний був такий поет як розрада за всі втрати й негоди, за всі потрясіння, які обрушила на неї історія – від Батия до НаполеонО. Він був потрібний їй як свято перемоги, як вищий зліт народної самосвідомості. Поезія Пушкіна, з її почуттям валі й незалежності, з почуттям достоїнства й шляхетності, лягла в основу нашої моральності. Всією сваєю тварчістю, сваїм життєвим повадженням, сваїм моральним кодексом Пушкін – наш сучасник, наш друг, учитель. Безмежно й віддано люблячи свій народ, Пушкіна відкрив рідну землю в її неповторній красі. Адже сам він був найбільшим патріотом.

Ми вдячні йому за те, що поезія його вчить нас любити Вітчизну, любити глибоко й незмінно. І в тисячний разів дивуючись чуду рідної природи, ми не зауважуємо вже, що дивимося на неї пушкінськими очима, мислимо образами, порівняннями, які вперше спалахнули в його кристальних віршах. Приходить золота осінь, і ми подумки повторюємо: Сумовита пора! Очей очарованье, Приємна мені твая прощальна вродО… Сніжним зимовим ранком згадуємо: Прийшла,розсипалася жмутами, Зависла на суках дубів, Лягла хвилястими килимами Серед полів, навколо пагорбів. Ідуть роки… Ми стаємо доросліше, і нам відкриваються у тварчості Пушкіна такі глибини, такі краси, про які раніше й не підозрювали, знову й знову ми знаходимо щось нове, невідоме. У кожного віку свій Пушкін. Він завжди виявляється поруч.

Його тварчість виникає перед нами в самих різних життєвих ситуаціях. Не про чи наш час ці слова: Якщо життя тебе обдурить, Не засмучуйся, не гнівайся! У день зневіри упокорся: День веселощі, вір, настане. Вийшов, начебто сам поет нас заспокоює. Пушкіна й сьогодні вчить нас сміливасті, учить не боятися перед небезпекою, мужньо переборювати труднощі. Він, звичайно, був прав, коли писав: И довго буду тим люб’язний я народу, Що почуття добрі я лірою будив… Добрі почуття поета особлива виразно звучать у його любовній і дружній ліриці: Я вас любив: любов ще, бути може, У душі моєї згасла не зовсім; Але нехай вана вас більше не триважить, Я не хочу засмучувати вас нічим. Хіба можна чистіше, людяніше, мудріше ськазати про нерозділену любов? А хіба є людина, який би її не пережив?

Страницы: 1 2

Понравилось сочинение » Моє відношення до Ленському, тогда жми кнопку

  • Рубрика: Стислі перекази творів письменників

  • Самые популярные статьи:



    Домашнее задание на тему: Моє відношення до Ленському.

    
    Наверх