Наше життя — театр абсурду (за творами Василя Стуса)

4.01.2011

Тепер ніхто не скаже, коли саме до Василя Стуса прийшло уміння того, що правда і справедливість, про які трубили на кожному кроці, були насправді облудою, кривдою та свавіллям розбещених можновладців. За їхніми амбіціями (і це добре розумів Стус!) ховалося зверхнє ставлення до людей, люта ненависть В демократії. Чолом мудрого, далекоглядного і відчайдушного українця Василь Стус зіткнувся з епохою Брежнєва — Щербицького і зрозумів, що вона (система) рухалася тільки з тими, що вгорі, давила чобітьми, не дбаючи про власне майбутнє. І ця система не могла простити Стусу його далекозорість, його любов до України та українців. Система робила все для того, щоб знищити волелюбця, приборкати його потяг до правди, скорити його дух і вбити. Система писала закони, за якими мали жити люди; закони, у відповідності до яких талановитій інтелігенції не дозволено було висловити свою думку, ствердити своє світовідчуття.

Те, що оточувало поета, почалося давно. Стус назве те життя театром, на сцені якого грають актори, що загубили своє власне «я», тобто шанобливе ставлення до себе. Він напише:

Ця п’єса почалася вже давно,

І лиш тепер збагнув я: то вистава,

де кожен власну сутність загубивши,

і дивиться, і грає. Не живе. Це рядки з вірша поета, який не публікувався. Він був приєднаний до справи засудженого Василя і розцінювався як письмовий доказ його «провини» перед своєю державою.

Система добре розуміла, що карою для таких, як Стус, є повільне фізичне знищення.

Та таку людину зламати було неможливо. Тортури тільки загострювали в ньому реакцію на кривду: він свято вірив у те, що свободу «не перетюрмувати». бо на сторожі стоять, всміхаючись чарівно, обранці її долі.

В. Стус завжди болісно реагував на перекручення принципів національної політики. Сперечався, обурювався, протестував. У своїх публіцистичних творах він зізнавався: «Я просто інакше не можу! І Жити не можу спокійно, і не зможу». Після арешту, коли його ізолювали, він напише:

Отак живу: як мавпа серед мавп.

Чолом прогріжним із тавром зажури

все б’юся об тверді камінні мури, як їхній раб,

як раб, як нищий раб. Стус ніколи нічого легко не зрікався. У коментарі до вироку суду він скаже: «…своєї вини я не визнав і в останньому слові».

Як ми знаємо з біографії, «доля довгождана» застукала у Василеві двері 12 січня 1972 року — з обшуком і арештом. Але то справді була доля: він відчув у камері свободу й цілковиту ясність дороги:

Покинув я гнилий підвал,

лишив майдан Богдана,

де гетьман огиря учвал

кудись жене щорано.

Я там давненько вже це знав

про справжні емпіреї,

а тут Господь наобіцяв

гетьманські привілеї. Це сповідь з гіркою посмішкою. Бо й, справді, так мало змінилось зовні: підземелля, в якому працював Стус інженером, було недалеко від тюрми… і все це розмістилось на півкілометрі старого княжого Києва. Та то тільки зовні, а насправді саме тут відбулося нове народження поета-борця.

Табірна поезія Василя Стуса просякнута страшною правдою, духом неволі і нескорення. Поет створює реалістичні картини того жаху, який супроводжував життя українського народу вподовж історії. Поезія характеризується глибоким узагальненням суспільного життя. Так, у вірші «Як добре те, що смерті не боюсь я», осмисливши своє місце в «театрі абсурду», поет створює образи своїх однодумців, які віддавали своє життя за торжество ідеалів, за щасливе життя народу в цілому. Цю ж проблему автор розглядає й у інших творах, зокрема в циклі віршів «Трени М. Г. Чернишевського». Перед нами постають похмурі й страшні картини радянської дійсності: і 1937 рік, і роки ГУЛагівських таборів. Та своє розуміння ролі народу в житті держави Стус трактує по-новому. В народних стражданнях він звинувачує сам народ, гадаючи, що саме його (народова) вина в тому, що кращі сини гинуть в таборах. Стусові (як і Шевченкові та Франкові у свій час) не зрозуміло, чому народ терпить таку страшну кривду, чому мовчить і кориться. Читаєш ці віршовані рядки і мимоволі згадуєш «дикого тура» М. Коцюбинського, на шию якого накинуте ярмо, і він тягне його віками.

У думках Стуса — суперечливість самої країни, в «якій він слова жодного не вчив». З одного боку, країну населяють чесні, чемні, щедрі, працьовиті люди,

а з другого — представники цих же чесних, працьовитих заради теплого місця в кріслах чинили страшні злочини.

Василь Стус пророкує кінець країні, в якій життя — театр абсурду. Він виражає впевненість у тому, що винні в народному стражданні будуть покарані, а держава «напівтьми і напівсонця» стане державою світла й добра, любові та ласки, державою, в якій будуть поважати людину-творця.

Але народ України знає князя не лише як державного діяча, а й талановитого письменника, який у своєму невеликому творі «Повчання» розповів про найважливіші моменти свого життя і своєї доби, виявив широку начитаність. За жанром це твір-повчання дітям. Він був досить поширений у середньовічній літературі. За зразки Володимир міг мати повчання Соломона синові з «Притч Соломона», заповіді дванадцяти патріархів, англосаксонські «Батьківські повчання» та ін.

Однак за своїм змістом, ідеями, структурою «Повчання» В. Мономаха, як на

нашу думку, є самостійним оригінальним витвором князя.

Вступна частина твору насичена виписками з богослужебних книг, якими автор, передає бентежний стан своєї душі. Він прагне уславити бога, показати, що божої ласки можна домогтися трьома добрими ділами: покаянням, сльозами й милостинею.

Мою увагу привернула та частина «Повчання», де князь малює ідеальний образ правителя, перелічує — його обов’язки перед своїми підданими, перед самим собою. Він повчає дітей не забувати убогих, не дозволяти сильним знущатися над слабшими, не вбивати, дотримуватись клятви, стерегтися гордощів, не збирати скарбів, поважити старших і молодших, не лінуватися, остерігатися брехні, пияцтва, розпусти. Ці повчання можна назвати Кодексом духовності. Істини, закладені в ньому є актуальними і сьогодні.

Особливу увагу Володимир звертає на обов’язки князя як керівника держави, князя — воїна. Інтереси Русі, держави, народу він ставить вище особистих.

Цю частину «Повчання» можна назвати дидактичною, оскільки в ній закладені основи добропорядності, доброзичливості, тобто тих людських чеснот, які можна об’єднати поняттям «духовність».

Свої настанови дітям Мономах підкріплює прикладами з власного життя. Коли на нього пішов війною Олег, Володимир добровільно віддав йому Чернігівську землю, щоб тільки припинити усобиці. Його життя минуло в походах проти половців і в труді, і цей факт є також показовим для керівників сучасної України.

Я високо ціную внесок Володимира Мономаха в розвиток і зміцнення своєї держави. Він справді був великим патріотом, дбав про Русь, державу, а тому й народ допомагав своєму князю у скрутні хвилини. Князівська ж любов до народу межувала з почуттям обов’язку. Дії князя вчать мужності, сміливості, порядності. За це йому честь і слава.

Дай, Боже, щоб наша Україна якомога швидше поповнилася людьми, які б не забували, що в їхніх жилах тече народна кров.

Понравилось сочинение » Наше життя — театр абсурду (за творами Василя Стуса), тогда жми кнопку

  • Рубрика: Творчі шкільні твори з української літератури 12 класс

  • Самые популярные статьи:



    Домашнее задание на тему: Наше життя — театр абсурду (за творами Василя Стуса).

    
    Наверх