Товары

Особиста доля Лесі Українки

7.12.2010

Надзвичайно важкою була особиста доля Лесі Українки. Тяжко хвора, вона не припиняла боротися за життя,.відважно перемагала страшний біль і писала, писала. Не пізнала Леся Українка й щастя кохання. Близький друг поетеси Сергій Мержинський помер фактично в неї на руках. Інтимна лірика Лесі Українки має таку напругу, таку страшну силу, яка могла стати наслідком надзвичайно глибокого переживання, справжнього горя.

Вірші, присвячені С. Мержинському, умовно можна поділити на дві групи — до його смерті і після. Важко Л. Українка переживала загострення хвороби близького друга, бо розуміла, що втрачає його. Надзвичайний смуток, туга звучить у поезії «Все, все покинуть, до тебе полинуть…»

Відомо, що коли поетеса дізналася про вкрай критичний стан хворого, одразу вирушила, не вагаючись, до Мінська. Передчуття нещастя передається образом-символом зламаної квітки, згубленого світу. Поетеса звертається до коханої людини: «Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!», «мій згублений світе!» Лірична героїня твору намагається відігнати ту «злую мару», що забирає коханого, але, розуміючи, що це марно, бажає також умерти разом із ним.

Доля склалася так, що С. Мержинський у молодому віці пішов із життя. А Л. Українка, знесилена, змучена, розбита трагедією, невдовзі після поховання (7 червня 1901 р.) пише одразу три вірші, у яких щедро розсипався квітами біль щойно пережитої драми («Уста говорять: «Він навіки згинув!», «Ти не хтів меневзять, полишив мене тут на сторожі…», «Квіток, квіток, як можна більше квітів…»)

У поезії «Уста говорять: «Він навіки згинув!» лірична героїня серцем вірить у те, що коханий, хоч і загинув фізично, та не покинув її, його образ, його душа супроводжують її всюди: і в піснях, якими вона намагається зарадити горю, і в дружній розмові, і у мріях, і навіть уві сні. Поезія ніби утверджує відому тезу: «Людина жива, доки жива про неї пам’ять». Рефреном звучить у кінці кожної строфи «Я тут, я завжди тут, я все з тобою!» Сумує лірична героїня й про те, що так і не судилося цьому коханню стати взаємним, бо ЇЇ почуття — «квіти» — він так і не зміг за життя зірвати. Закінчується вірш словами: «Тебе нема, але я все з тобою!», бо «квіти»-почуття продовжують бриніти в серці люблячої жінки.

Траурне звучання має поезія «Ти не хтів мене взять, полишив мене тут на сторожі…» Сум, туга за померлим, неможливість з’єднатися з ним пронизують текст. Символічними постають «білий мармур, і плющ, і криваві осіннії рожі», в які заповідав коханий убрати його могилу. Неперевершена майстерність зображення душевного переживання, унікальна ритмомелодика притаманні цій поезії.

Справжнім вибухом роз’ятреного горем серця постає ліричний твір «Квіток, квіток, як можна більше квітів…», у якому Леся Українка з болем згадує останні дні С. Мержинського: «Боже! Як часто ті слова вчуваються мені Посеред ночі: „Квітів, безліч квітів! Я ж так любив красу!..”» На все життя закарбувалася в серці ліричної героїні пісня смерті: «Я досить слухала її прелюдій, Вони мені морозили всю кров, Вони мене у камінь обертали». Безумовно, так могла написати лише людина, що бачила останній подих хворого, цей страшний абсурд, коли з життя йде молодий коханий чоловік.

Лірична героїня здатна своїм коханням воскресити померлого, даючи йому більше квітів, «ніж та ворожая весна дала, Весна та люта, що тебе забрала». Живі квіти, зрошені кров’ю, здатні зробити диво: «І ти знов оживеш в вінку живому Живих квіток».

Надзвичайна кольорова гама, рвучкий темп, що передає нервове напруження зраненої болем втрати душі, вихід у філософську площину характеризують інтимні поезії Лесі Українки. Пророчими є й слова поетеси: «Ти житимеш красою серед квітів, Я житиму сльозою серед співів».

Якби зустріти Лесю Українку (уявімо таку фантастичну подорож у часі) та запитати її: «Важко, Лесю, бути мужньою? Важко нести свій хрест?» Саме так я сприймаю творчість цієї мужньої жінки.

Про Лесю завжди говорили як про людину мужньої вдачі. А коли ми взагалі говоримо про мужність? Тільки тоді, коли її треба проявити. На мій погляд, Леся Українка всім своїм життям показала, що таке справжня мужність.

Ніжна, тендітна зовні, ця юна дівчинка ще з дитячих літ засвоювала уроки мужності з навколишньої дійсності, із тих розповідей, що доводилося чути від рідних! близьких, від селян, до яких Леся ставилася дуже приязно. І це згодом проявилося в її натхненних творах.

Особливо вражає мене драматичний твір «Бояриня», який лише недавно стали вивчати в курсі шкільної програми з української літератури. І не тому, що він написаний дуже талановито й майстерно, а Колом тих проблем, які порушила поетеса у своєму творі. Чи не вперше в літературі того періоду письменниця торкнулася глибинних засад стосунків України й Росії, показала, яка величезна прірва розділяє ці народи під гнітом царизму. Коли зараз я чую, що всі ми — брати-слов’яни, мене це дратує. Бо ми маємо якесь спільне мовне коріння, але не більше. Адже історичний шлях ми пройшли різний. Чому до цього часу ніхто не розмежовує поняття історичного шляху розвитку і процесу творення мови? Ці шляхи знов-таки були різні. 1 сІК, колись була Київська Русь, яка займала нинішню територію України, частково Росії і незначну територію нинішньої Білорусі, але ж далі шляхи розійшлися в історичному плані, а народи продовжували жити на своїх територіях, сповідуючи свою віру, дотримуючись своїх традицій. А традиції були не лише на рівні сім’ї, вони почали формуватися й на рівні державотворення, Власне, це ми й спостерігаємо у творі «Бояриня» Лесі Українки.

Пригадаймо, що в XVI ст. жінка в Україні мала рівне виборче право та могла бути обрана до органів правління на місцевому рівні поруч із чоловіками, то це зовсім не відповідало реаліям Московської держави. Там і натяку на таку можливість не було. Дискримінація жінок у Московії спостерігалася на всіх рівнях, хіба що велике багатство давало можливість жінці щось заявити про себе, але тільки про себе, бо нікому з таких і на думку не спадало підняти свій голос на захист тих, хто теж міг би внести щось корисне для розвитку суспільства чи держави, але мовчали, бо були жінками та сліпо слідували сформованим традиціям. Уявіть, як бути Олені, що виросла вільною й незалежною у своїх вчинках. Єдині обмеження, які вона мала, — це повага традицій (а вони були досить демократичними) і повага до інших людей, які живуть поруч. Тому й не витримує вона цього вимушеного гніту у вигляді дикунських московських традицій, що пригнічують і фізично, і духовно. Не може вона заради коханого приборкати своє єство, хоча й намагається. Бо як можна відучити людину дихати? Так і Олена. Вона не змогла навчитися не дихати.

Не дивно, що цей твір тривалий час не друкувався. Видно, ті, від кого це залежало, аж ніяк не хотіли, щоб люди довідалися про щось нове. Адже було так зручно причісувати всіх під одну гребінку, посилаючись на слов’янську єдність і спільність. Для чого було комусь знати, що ми, може, й маємо щось спільне в мовному корінні, але історичні умови довгий час були дуже різними. І різниця ця суттєва, вона ховається в глибинах не лише історії, а й етнічного виховання не одного покоління. Саме тому твір «Бояриня» Лесі Українки викликає великий інтерес, а письменниця — глибоку повагу за її мужність написати такий твір.

Страницы: 1 2

Понравилось сочинение » Особиста доля Лесі Українки, тогда жми кнопку

  • Рубрика: Біографії писменників

  • Самые популярные статьи:



    Домашнее задание на тему: Особиста доля Лесі Українки.

    
    Наверх