Переказ по п’єсі М. Горького “На дні&quot

24.01.2011

Навряд чи хтось стане сперечатися, що Горький – гуманіст і великий письменник, що пройшов більшу школу життя. Його добутки написані не на догоду читаючій публіці – у них відбиті правда життя, увага й любов до людини. І з повним правам це можна віднести до його п’єси "На дні", написаної в 1902 році. Вана дотепер триважить питаннями, поставленими в ній драматургом. Дійсно, що краще – істина або жаль? Якби питання було сформульовано трохи інакше – правда або неправда, я б відповіла однозначно: правдО. А от істину й жаль неможлива зробити поняттями взаємовиключними, протиставивши одне іншому; навпаки, вся п’єса – це біль за людину, це правда про людину.

Інша справа, що носієм істини є Сатин, картяр, шулер, сам далекий від того ідеалу людини, що він щиро й з пафосом проголошує: "Людина! Це – чудова! Це звучить… гордо!" Йому протипоставлений Лука – добрий, жалісливий і "лукавий", що свідомо навіває "сон золотий" змученим нічліжникам. А поруч із Лукою й Сатиным є ще одна людина, що теж сперечається про істину й жаль, – сам М. Горький. Саме він, як мені здається, є носієм істини й жалю. Це випливає із самої п’єси, з того, як вана була захоплено прийнята глядачами. П’єсу читали в нічліжці, босяки плакали, кричали: "Ми гірше!" Цілували й обіймали Горького. Сучасно звучить вана й зараз, коли почали говарити правду, але забули, що таке милосердя й жаль. Отже, дія відбувається в нічліжці Костылевых, що представляє собою "підвал, схожий на печеру", під "важкими кам’яними звадами", де панує тюремний півморок.

Тут живатіють босяки, що потрапили "на дно життя", куди їх безжалісно викинуло злочинне суспільства. Хтось дуже точно ськазав: "На дні" – це приголомшлива картина цвинтарі, де зажива поховані коштовні по сваїх задатках люди". Не можна без внутрішнього здригання бачити намальований драматургом мир убогості й безправ’я, мир злості, роз’єднаності, мир відчуження й самітності, чути лементи, погрози, глузування. Герої п’єси втратили минуле, вани не мають сьогодення, тільки Кліщ вірить, що вирветься звідси: "Вилізу… шкіру здеру, а вилізу…" Тепліє слабка надія на інше життя з Наташей у злодія, "варова сина" Васька Попелу, мріє про чисту любов повія Настя, щоправда, її мрії викликають у навколишнє злісне глузування. Інші упокорилися, ськорилися, не думають про майбутнє, втратили всяку надію й остаточно усвідомили сваю непотрібність.

А по суті, всі мешканці поховані тут зажива. Жалюгідний і трагичен Актор, спившийся, що забув сває ім’я; роздавлена життям, терпляче страждаюча Ганна, що перебуває при смерті, не потрібна нікому (чоловік; чекає її кончини як звільнення); розумний Сатин, що був телеграфіст, цинічний і озлоблений; незначний Барон, що "нічого не чекає", у нього "всі вже в минулому"; байдуже до себе й іншим Бубнов. Нещадно й правдива малює Горький сваїх героїв, "колишніх людей", пише про їх з болем і гнівам, співчуває їм, що попали в життєвий тупик. Кліщ у розпачі заявляє: "Роботи немає… сили немає! От – правда1 ПристановищО… пристановища немає! Издыхать требО… от вана правда!.." От до цього, здається, байдужим до життя й собі людям і приходить мандрівник Лука, звертаючись із вітанням: "Доброго здоров’я, народ чесної!"

Це до них-те, відкинутим, отрекшимся від усякої людської моралі! До безпаспортного Луки в Горького відношення однозначне: "И вся філософія, вся проповідь таких людей – милостиня, що подається ними зі схованою бридливістю, і звучать під цією проповіддю слова теж злиденні, жалібні". І все-таки хочеться розібратися в ньому. Чи не так він злиденний, і що їм рухає, коли він проповідує сваю втішливу неправду, чи вірить сам у те, до чого призиває, чи шахрай він, шарлатан, пройдисвіт або щиро прагнучого добра людина? П’єса прочитана, і, на перший погляд, появу Луки принесло нічліжникам тільки шкода, зло, нещастя, загибель. Він зникає, зникає непомітно, але ілюзії, які він заро-ніл у спустошені серця людей, роблять їхнє життя ще більш безвідрадн і страшної, позбавляють їхньої надії, занурюють у морок їхні знівечені душі.

Давайте ще раз простежимо, що рухає Лукою, коли він, уважно придивившись до босяків, для кожного знаходить слова розради. Він чуйний, добрий до тих, хто потребує допомоги, і вселяє в них надію. Так, з його появаю під звадами похмурої нічліжки поселяється надія, колись майже непомітна на тлі свари, кашлю, ричання, стогонів. І лікарня для п’яниць в Актора, і рятівна Сибір для злодія Попелу, і теперішня любов для Насті. "Усі шукають люди, усі хочуть – як краще… дай їм, Господи, терпенья!" – щиро говарить Лука й додає: "Хто шукає – знайде… Допомагати тільки треба им…" Ні, не користь рухає Лукою, не шахрай і не шарлатан він.

Це розуміє навіть цинічний, нікому не Бубнов, що вірить: "От – ЛукО… багато він бреше… і без усякої користі для себе…" Незвичний до співчуття Попіл допытывается: "Ні, ти ськажи – навіщо ти все це…" Наташа його запитує: "Отчого ти – такий добрий?" А Ганна просто просить: "Говари із мною, милий… Нудно мені". І стає зрозуміло, що Лука – людин добрий, що щиро бажає допомогти, вселити надію. Але вся погано те, що це добро побудоване на неправді, обмані. Щиро бажаючи добра, він прибігає до неправди, уважає, що земне життя не може бути інший, тому й веде людину в мир ілюзій, у неіснуючу праведну землю, вірячи, що "не завжди правдою душу вилікувати". І якщо змінити життя не можна, те можна хоча б змінити відношення людини до життя. Цікава, а яке ж відношення Горького до сваго героя в п’єсі? Сучасники згадують, що найкраще письменникові вдавалося читання ролі Луки, а сцена в постелі вмираючої Ганни викликала в нього сльози, а в слухачів – захват. І сльози, і захват – результат злиття автора й героя в пориві жалю. І чи не тому Горький так люто сперечався з Лукою, що старий був частиною його душі?

Але Горький виступає не проти утешительства самого по собі: "Основне питання, що я хотів поставити, це – що краще: істина або жаль? Потрібно чи довадити жаль до того, щоб користуватися неправдою, як Лука?" Тобто істина й жаль – поняття, що не виключають один одного. Від правди, що усвідомлює Кліщ: "Жити – диявал – жити не можнО… от вана – правда!..", веде Лука, говарячи: "Вана, правда-те, може, обух для тебе…" Але хіба можна обухом зцілити? Старий уважає: "…Жалувати людей треба!.. Я ті ськажу – вчасно людини пошкодувати… добре буває!" І розповідає, як пошкодував і врятував нічних розбійників-грабіжників. Бубнів же протистоїть упертій, світлій вірі Луки в людину, у рятівну силу жалості, жалю, добра: "По-моєму – дам всю правду, як вана є! Чого соромитися?"

Для нього правда – жорстокий, убивчий гніт нелюдських обставин, а правда Луки така незвично життєстверджуюча, що забиті, принижені нічліжники не вірять у неї, приймаючи за брехню. Але ж у сваїх слухачів Лука хотів вдихнути віру, надію: "У що віриш, то і є…" Лука несе людям щиру, рятівну, людську віру, зміст якої вловив і наділив у знамениті слова Сатин: "Людина – от правда!" Лука думає, що словами, жалістю, жалем, милосердям, увагою до людини можна підняти його душу, щоб самий останній злодій зрозумів: "Краще треба жити! Треба так жити… щоб самому себе можнО… було поважати…" Таким чином, не існує для Луки питання: "Що краще – істина або жаль?" Для нього істинно те, що людяно.

Страницы: 1 2

Понравилось сочинение » Переказ по п’єсі М. Горького “На дні&quot, тогда жми кнопку

  • Рубрика: Стислі перекази творів письменників

  • Самые популярные статьи:



    Домашнее задание на тему: Переказ по п’єсі М. Горького “На дні&quot.

    
    Наверх