Поема «Мертві душі» геніальний утвір Гоголя

27.01.2011

Сюжет для цього добутку був підказаний Пушкіним. Гоголь так розповів про це в «Авторській сповіді»: «Пушкін віддав мені свій власний сюжет, з якого він хотів зробити сам щось начебто поеми… Це й був сюжет "Мертвих душ"». Спочатку Гоголь писав роман, але потім, як він сам зізнається, добуток стало усе менше походити на роман. Так вийшла поема в прозі. Поема «Мертві душі» відбила в собі ті соціальні явища й конфлікти, які були характерні для кріпак Росії 40-х років XIX століття. Сама назва, за словами Герцена, «носить у собі щось набодящее жах».

Погодин з обуренням писав Гоголю: «Мертвих душ у російській мові ні, є душі ревізькі, приписані, убылые, прибылые». Але в цьому новаторства й незвичайність добутку, що за звичайними живими душами коштують мертві душі, і іноді буває важко зрозуміти, кого ж справді варто називати живими, а кого неживими душами. У поемі представлений образ Росії. Але Росія не одна, їх три. Росію «мертвих душ» представляють поміщики й чиновники, це одна Росія. Другий образ – селянська Росія. Наприкінці поеми з’являється прекрасний художній образ Русі-Трійки, птаха-трійки, що стає симвалом майбутньої прекрасної Росії. Незважаючи на те що весь добуток пронизаний їдкою сатирою, у поемі відбита дійсність: типове місто, типовий готель, типові явища російського життя. Так ‘же типові й образи поміщиків. Описуючи поїздку Чичикова до Манилова, поміщикові, що відкриває галерею «мертвих душ», Гоголь малює пейзажі, що зустрічаються по дорозі, і додає: «Види відомі».

Манилов, звичайно, вигідно відрізняється від Плюшкина, але Чичиков адже тільки на початку шляху. Кожний наступний поміщик усе більше відбиває моральну порожнечу й моральну деградацію особистості. Манилов добрий, увічливий, товариський, у нього прекрасні манери. Розмовляючи, він уживає вираження типу «магнетизм душі», «серцевий потяг», що вказує на його сентиментальність. Ми знаємо, що в нього чималий маєток, село, у якій понад двісті хат і біля чотирьохсот кріпаків. Манилов – типовий російський поміщик того часу із середнім статком. Тим гостріше сприймається нами духовний мир цієї людини. Манилов зовсім порожній, він «ні те ні рє, ні в місті Богдан ні в селі Селіфан». «Господарствам не можна ськазати, щоб він займався, він навіть ніколи не їздив на поля, господарства йшло якось саме собою».

Манилов не знає навіть приблизного числі своїх селян, як живих, так і померлих, що видно з його розмови із Чичиковым. Життя Манилова проходить у ледарстві, бездіяльності й ліні. У кабінеті Манилова «завжди лежала якась книжка, закладена закладкою на чотирнадцятій сторінці, що він постійно читав уже два роки». Не чи правда, чимсь нагадує гончаровського Обломова, той теж не дочитав книгу, кинувши її на дванадцятій сторінці. Сває неробства Манилов ськрашує порожніми мріями й незбутніми проектами. Причому мрії його відрізняються широким діапазоном: від майбутньої кар’єри для своїх синів до «генеральського чина» самому собі. Бєлінський так писав про Манилова: «…вульгарний до крайності, солодкий до нудотності, порожній і обмежений…» Прикажчик Манилова теж є узагальненим образом всіх російських прикажчиків.

Гоголь не дав йому ім’я, лише підкреслив його схожість із іншими: він «робив сває поприще, як роблять всі панські прикажчики… надходив, зрозуміло, як всі прикажчики». Головною й відмітною їхньою рисою було, на думку Гоголя, злодійства. Обкрадаючи своїх хазяїв, вони ставали однієї із причин руйнування їх. Настасья Петрівна Коробочка – провінційна землевласниця, типова поміщиця того часу, яких було чимало на Русі. Запобігання перед вищестоящими й брутальність із селянами є її відмітними рисами. Вана підозріло ставиться до людей, боїться чорта й вірить у сни. Як поміщиця вана обачна й практична, господарства веде сама й собою дуже нагадує селянку. Все життя займається накопиченням і ськнарістю; навіть пригощаючи Чичикова, виставляє на стіл тільки борошняні блюда, тому що вони дешевше.

Саме Коробочка зіграє важливу роль у викритті Чичикова. Острах того, що вана продешевила при продажі «дивного, зовсім небувалого товару», привела Коробочку в місто, де вана намагається довідатися ринкову ціну на «мертві душі». «Дубинноголовая» – так охрестив її Чичиков, і цим, мабуть, усе ськазано про психологію, розумовий розвиток і духовний світ Коробочки. Прямою протилежністю Манилову й Коробочці є Ноздрев. Це, за словами Гоголя – «історична особистість». Ціль життя цього поміщика – відчайдушні, розгульні веселощі в п’яній компанії. Йому всі друзі, хто з ним п’є. Його мовлення підкреслює властиву йому природну брутальність.

Звертається він з усіма запанібрата, усім роздає образливі прізвиськО. Лайки й божіння вигадлива змішуються в його мовленні з лексикою дварянського суспільства, із французькими правильними й перекрученими словами. Ноздрев – герой ярмарків, пиятик, трактирів, бійок і картярських ігор. Ноздрев, сам авантюрист і шахрай, легко розпізнає в Чичикове собі подібного шахрая й швидко вживається в його роль. «Мертві душі» представляються йому товаром, що, як і всякий іншої, треба подороже продати: «Інший шахрай обдурить вас, – говарить Ноздрев, – продасть вам дрянь, а не душі, а в мене, що ядреный горіх, усе на відбір». Пияцтва, обжерливість, драчливасть, бездумне захоплення полюванням – ці відмітні риси кріпосників-поміщиків, що розорили країну, із сатиричною гостротою представлені в образі Ноздрева. Якщо Ноздрев – марнотратник життя, то Собакевич, навпаки, кулак-власник. Його інтереси не простираються далі матеріального збагачення й смачної їжі. Усе в будинку – меблі, начиння – відповідає зовнішньому вигляду СобакевичО.

Собакевич займається господарською діяльністю, але вана спрямована на його власне збагачення. Життя його селян важка й безпросвітнО. Плюшкин представляє сьбой те, до чого, по суті, повинні неминуче прийти ма-ниловы, коробочки, ноздревы й собакевичи. Це вже не людина, це – «діра на людстві», особистість повністю деградованО. Все його життя залишилося в минулому. Він був поміщиком, і непоганим поміщиком, навіть сусіди приїжджали вчитися в нього «мудрої ськнарості». Від колишнього зразковаго хазяїна залишилася жалюгідна пародія на людину. Селяни його живуть у старих хатах з темних колод, пиячать із горя. Голод, хвароби, пияцтва, убогість і виснажлива праця без винагороди й користі – от доля плюшкинських селян. На тлі цієї вбогості Гоголь показує робочий двір поміщика, де гинули, робилися непридатним «сотні нароблених на запас бочок, цебер… дерев’яний посуд» і інше начиння.

Те ж саме панувало й у будинку. Хазяїн, ремствуючи на вбогість, ходить по дварах і тягне все, що погано лежить, ськладає накрадене й награбоване вдома й у дварі й знову відправляється «на промисел». Серед цих людей виділяється Чичиков. Цей герой заинтриговывает із самого початку поеми. Приїжджий «розпитав уважно про стан краю: чи не було яких хвароб у їхній губернії, повальних гарячок, убивчих яких-небудь лихоманок, віспи тощо, і всі так докладно й з такою точністю, що показувала більш ніж одна проста цікавість». Чичиков втілює в життя «найбільшу ідею», що прийшла йому в голову, – купує «мертві душі». Це авантюрист, пройдисвіт і лицемір. Він, прикриваючись маською світської ввічливасті й гарних манер, думає пр одному – як би побільше себе привласнити. Його головним життєвим принципом стає засваєне наставляння батька: «…догоджай учителям і начальникам… а найбільше бережи й збирай копійку: ця річ надійніше всього на світі. Товариш або приятель тебе надує й у лиху перший тебе видасть… Усе зробиш і все прошибиш на світі копійкою».

Страницы: 1 2

Понравилось сочинение » Поема «Мертві душі» геніальний утвір Гоголя, тогда жми кнопку

  • Рубрика: Стислі перекази творів письменників

  • Самые популярные статьи:



    Домашнее задание на тему: Поема «Мертві душі» геніальний утвір Гоголя.

    
    Наверх