Поетична семантика: тропи

10.02.2011

1. Епітет (гр. — означення або прізвисько) — це художнє означення, що наголошує на характерній ознаці предмета, явища, одиничній якості певного предмета або явища, викликаючи в читача відповідне ставлення до них. Наприклад: блискуча перемога, скам ‘янілі дні. Виражається переважно прикметниками, але можуть бути й інші частини мови: тощо. Але можуть бути й інші частини мови. Іменники: жіночість незрівнянна (Ю. Липа), зайчик-побігайчик, вітер-волоцюга, Дніпро-Славута, красень-юнак. Прислівники: слухати жадібно, посміхнутися криво, «Не милий мене шовково / Ясносоколово» (П. Тичина).

Дієприслівники: ішов накульгуючи.

Оригінальні епітети можна класифікувати на:

- метафоричні – Покличу тебе / До зеленого шлюбу» (Д. Чередниченко)

- метонімічні – «Той неситим оком за край світа позирає» (Т. Шевченко)

- гіперболічні-«Бездонне небо і безмежний світ» (Л. Костенко)

- синестезійні-«Синій оркестровий долинув плач до мене» (її. Тичина).

Епітети актуалізують свої вторинні значення, але зустрічаються ще постійні епітети, які дуже часто трапляються в певних словосполученнях, "подорожують" із твору в твір. Наприклад: шовкова коса, золота осінь, чорний ворон тощо.

2. Порівняння - це зіставлення двох або кількох предметів чи епізодів, дій, між якими є якась подібність чи аналогія. Це пояснення одного предмета чи явища за допомогою іншого, подібного до нього. Арістотель вважав порівняння основою метафори чи прихованою метафорою.

Порівняння дуже поширені як у живій мові, так і в мові художніх творів: розкинула руки, немов біла лебідка; дівчина гнучка, як вербова лоза.

Серед простих порівнянь, загальновживаних та індивідуально-авторських, виділяють наступні види, залежно від способу їх утворення:

Сполучникові (як, мов, немов, ніби, нібито, наче, неначе, буцім та ін.): гарна ніби намальована, росте мов на дріжджах, «Промені як вії сонячних очей!» (ТІ. Тичина).

Безсполучникові:

А) утворені за допомогою предиката (подібний, схожий); голос подібний до грому, сусід нагадує півня, «Ми восени таки похожі /Хоч капельку на образ божий» (Т. Шевченко).

Майже всі індивідуально-авторські порівняння є метафоричними, їх свіжість не стирається. Іноді весь твір може бути побудованим на порівняннях.

Б) із пропуском компаративної (сполучникової зв’язки): мовчання —золото, слово — срібло, «Подивилось ясно — заспівали скрипки! (ТІ Тичина)

У формі орудного відмінка іменника: ніс картоплиною, котитись колесом, «Ти — зорею, а я кленом» (Б. Олійник).

Також виділяють ще декілька різновидів порівнянь, зокрема: порівняння-паралелізми, порівняння-запитання, негативне порівняння. У цілому ж їх існує велика кількість різновидів порівнянь, вони широко використовуються у фольклорі.

Порівняннями-паралелізмами називають такі порівняння, у яких без сполучників, властивих для першого виду, зіставляється два явища поруч: Чи не той то хміль,

Що коло тичин в’ється., (хміль – Хмельницький) Ой той то Хмельницький, Що з ляхами б’ється.

Узагалі Паралелізм – стилістична фігура: паралельне зображення двох (трьох) явищ із різних сфер життя. У народній творчості картини природи пов’язуються з душевними настроями людини. Створюється так званий психологічний паралелізм. Напр.:

Стоїть явір над водою,

В воду похилився.

На козака пригодонька,

Козак зажурився.

3. Порівняння-запитання – це такий вид порівняння, коли порівнюючий образ ставиться у формі запитання:

Невже це соловейко весну зустрічає?

Ні, то наша Ганнуся пісню завела, або:

Глянь, у скелях височенних…

…чи там гнізда ластівок?

Ні, се нори для аскетів.

І. Франко

4. Негативне порівняння або «слов’янська» антитеза – це порівняння, у якому присутнє заперечення. Це порівняння бачимо в «Слові о полку Ігоревім»: То не чорна хмара закрила сонце, то вороги оточили славне місто.

Часто в одному реченні автор вживає кілька порівнянь. Наприклад: "Дівчина була невеличка на зріст, але рівна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина, довгобраза, повновида " (І. Нечуй-Левицький). Загалом порівняння ставиться після головного речення чи слова, якого воно стосується, але іноді буває навпаки: "Неначе цвяшок в серце вбитий, оцю Марину я ношу" (Т. Шевченко). "Він, як мати, привітає, як брат, заговорить…" (Т. Шевченко).

5. Метафора (гр. – перенесення, переміщення) – слово чи словосполучення, що розкриває ознаки одного предмета чи явища через перенесення на нього схожих чи контрастних ознак іншого.

Метафора активно уживається в поезії, підсилюючи зображально-виражальні можливості мови: хмари хмарять хвилі (П. Тичина). Якщо метафора наближається до порівняння чи епітета, набуваючи форми проміжного тропа, то її називають Семіметафорою: «Як весело між вас, зелені повні хвилі… (тут опущено слово поле» хоча створено яскравий образ). Метафори бувають короткі й поширені.

Для розрізнення метафори можна визначити її синтаксичне місце – вона

Завжди посідас місце предиката дії: І над твоєю головою … Зоря, вклоняючись небу…

Короткі: Час спливає, сонце виглядає з-за хмар, дерева перешіптуються, серце ниє тощо.

Поширені або розгорнуті метафори малюють ширшу картину: Марно ради пита, /Вся засмучена, / Україна Свята, / Перемучена (П. Грабовський). Або: Там могили з буйним вітром /В степу розмовляють (Т. Шевченко).

Найчастіше метафори бувають виражені дієсловом (предикатом): до серця підповзає сумнів; річечка біжить; місяць по синьому небі вийде погуляти.

Протягом розвитку мови людина почала інтуїтивно раціоналізувати явища природи через такі вирази, як струмок біжить, але і почала раціоналізуватися й такі поняття як час біжить, не тільки дощ минув але я рік минув.

Тобто метафорою почали позначатися процеси і явища психічного і психологічного стану людини: почуття, настрої, переживання: мене горе пригнічує, нудьга гризе, сум заїв тощо. Отже серед метафор можна виділити два основних види:

1) це словесне ототожнення процесів, які відбуваються в неживій природі;

2) словесні ототожнення переживань людей.

При частому вживанні такі метафоричні словосполучення втрачають інакомовність і стають лексичними метафорами. Разом з такими видами, що ототожнюють душевні переживання людей, існують метафори, засновані на ототожненні душевних якостей з якостями матеріального життя. Бони набившоїьі;я уречевленими піетафсрайїи: гострий розулі, твердий характер, палке почуття або темна особистість, жива мова.

6. Персоніфікація (лат.: обличчя; особа та робити) - один із видів метафори, коли автор неживим речам надає ознак живих істот, одухотворює їх. Цей вид метафор виник у найдавніші часи, коли люди вірили в різні сили природи. Наприклад.: сонце вранці прокинеться, "Реве та стогне Дніпр широкий, /Сердитий вітер завива… " (Т. Шевченко).

7. Алегорія (гр.: інакомовлення; інший та кажу) — це поширена метафора, троп, за допомогою якого певні абстрактні (віддалені, неясні) поняття замінюють життєвим конкретним образом, людей зображують у вигляді явищ природи, предметів тощо, а іноді й живих істот, тобто тварин, птахів, і навіть людей. Ще одне визначення: алегорія – це різновид інакомов-

Лення, основою якого є порівняння; двопланове конкретне художнє зображення, яке базується на асоціативному Переосмисленні сутності явищ і предметів у їх сукупності.

Страницы: 1 2

Понравилось сочинение » Поетична семантика: тропи, тогда жми кнопку

  • Рубрика: Шкільні твори з української літератури

  • Самые популярные статьи:



    Домашнее задание на тему: Поетична семантика: тропи.

    
    Наверх