Щира ціна перемоги

28.01.2011

Ніж далі від нас війна, тим більше усвідомлюємо ми велич народного подвигу. І тем більше – ціну перемоги. Пригадується перше повідомлення про підсумки війни: сім мільйонів загиблих. Потім надовго ввійде у зварот інша цифра: двадцять мільйонів загиблих. Зовсім недавно названо вже двадцять сім мільйонів. А ськільки покалічених, зламаних життів! Ськільки що не відбулися счастий, ськільки непороджених дітей, ськільки сліз материнських, батьківських, овдовілих, дитячих було пролито! Особлива варто ськазати про життя на війні.

Життя, що, природно, містить у собі бої, але тільки до боїв не звадиться. Про побут війни розповідає В’ячеслав Кондратьев у повісті «Сашка», що «можна було назвати найглибшим сутнісним трагічним прозаїзмом війни». 1943 рік. Бої треба Ржевам. Із хлібом погано. Немає курива. Немає боєприпасів., Бруд. Через всю повість проходить основний мотив: бита-перебита ротО. Майже зовсім не залишилося однополчан-далекосхідників. Зі ста п’ятдесятьох чоловік у роті залишилося шістнадцять. «Всі поля в наших», – ськаже Сашко. Навколо іржаваю, набрякла черваною кров’ю земля. Але нелюдськість війни не змогла обесчеловечить героя. От він поліз, щоб зняти з убитого німця валянки. «Для себе нізащо б не поліз, пропади пропадом ці валянки! Але Пик-Кова шкодО.

Його піми наськрізь вадою просочилися – і за літо не просушиш.» Хочеться виділити самий головний епізод повести – історію з полоненим німцем, якого не може Сашка, виконуючи наказ, пустити у витрату. Адже написано було в листівці: «Забезпечені життя й повернення після війни». І Сашка обіцяв німцеві життя: «Тих, хто спалил село, паліїв цих стріляв би Сашка безжалісно. Якщо б попаслися». А як у беззбройного? Дуже багато бачив Сашка смертей за цей час. Але ціна людського життя не зменшилася від цього у він-свідомості. Лейтенант Валодько ськаже, коли почує історію про полоненого німця: «Ну, Сашок, ти людина!». А Сашка відповідять просто: «Люди ж ми, а не фашисти». У нелюдській, кривавій війні людин залишається людиною, а люди – людьми.

Про цьому й написана повість: про страшну війну й збережену людяність. Десятиліття не послабили інтересу суспільства до цієї історичної події. Час демократизму й гласності, що освітило світлом правди багато сторінок нашого минулого, ставить перед істориками й літераторами нові й нові питання. Не приймаючи неправді, найменшій неточності в показі історичною наукою минулої війни, її учасник, письменник В. Астафьев суваро оцінює зроблене: «До того, що написано про війну, я, як солдат ніякого відношення не маю, я був зовсім на іншій війні. Напівправда нас змучила». Ці й подібні, можлива, тверді слова запрошують звернутися поряд із традиційними тварами Юрія Бондарева, Василя Быкова, Віктора Прочанина до романів Астафьева «Пастух і пастушка», В. Гроссмана «Життя й доля», повістям і оповіданням Віктора Некрасова «В окопах Сталінграда», К.Варобйова «Лемент», «Убиті під Моськваю», «Це ми, Господи!», В.Кондратьева «Сашка» і іншим. «Це ми, Господи!» – добуток такої художньої значимості, що, за словами В.Астафьева, «навіть у незавершеному виді… може й повинне стояти на одному полку з російською класикою».

Ми ще дуже багато не знаємо про війну, про щиру ціну перемоги. Добуток К. Варобйова малює такі події війни, які не до кінця відомі дорослому читачеві й майже незнайомі школяреві. Герої повести Костянтина Варобйова «Це ми, Господи!» і повести «Сашка» Кондратьева дуже близькі по світогляду, віку, характеру, події обох повістей відбуваються в тих самих місцях, повертають нас, говарячи словами Кондратьева, «у саме кришива війни», у самі кошмарні й нелюдські її сторінки. Однак у Костянтина Варобйова іншої, у порівнянні з кондратьевськой повістю, лик війни – плівак.

Про це написано не так вужа й багато: «Доля людини» М. Шолохова, «Альпійська балада» В. Быкова, «Життя й доля» В. Гроссмана. І у всіх добутках відношення до полоненого неоднакова. У заголовку повести «Це ми, Господи!» як би чується голос-стогін змучених: «Ми готові до смерті, до того, щоб бути прийнятими тобою, Господи. Ми пройшли всі кола пекла, але свій хрест несли до кінця, не втратили в собі людське». У заголовку й думка про безмірне страждання, про те, що в цьому страшному обличчі напівживих істот важко довідатися самих себе. Про систему знищенні людей – свідків нацистських злочинів, про злодіяння з болем і ненавистю пише К. Варобйов. Що давало сили боротися змученим, хварим, голодним людям? Ненависть до варогів, безумовно, сильна, але вана не основний фактор. Все-таки головне – це віра в правду, добро й справедливість. А ще – любов до життя.

Я навіть не знаю, хто з них мені ближче. Вани всі такі різні, але такі схожі. Рита Осянина, вальоваю й ніжною, багата щиросердечною красою. Вана – сама мужня, безстрашна, вальова, вана – мати!.. Женька Комелькова – весела, сміхотлива, гарна, бешкетна до авантюризму, розпачлива й утомлена від війни, від болю й любові, довгої й болісної, до далекої й одруженої людини. Соня Гурвич – втілення учениці-відмінниці і-поетична натура – «прекрасна незнайомка», що вийшла з томика віршів О. Блоку. Ліза БричкинО… «Эх, Ліза-Лизавета, учитися б тобі!»

Учитися б, побачити б велике місто з його театрами й концертними залами, його бібліотеками й картинними галереями… А ти, ЛізО… Війна перешкодила! Не знайти тобі сваго щастя, не слухати тобі лекцій: не встигла побачити всі, про що мріяла! Галя, так і не повзрослевшая, смішна й по-детськи незграбна детдомовськая дівчисько. Записьки, втеча з дитячого будинку й теж мрії..,, стати новаю Любов’ю Орловай. Ніхто з них не встиг здійснити сваї мрії, просто не встигли вани прожити власне життя. Смерть була у всіх різна, як різними були і їхньої долі: у Риты – зусилля валі й постріл у ськроню, у Жені – розпачлива й небагато безрозсудна (могла б сховатися й залишитися жити, але не сховалася); у Соні – удар кинджала в серце; у Галі – така ж хвароблива й безпомічна, як вана сама; у Лізи – «Ах, Ліза-Лизавета, не встигла, не змогла здолати трясовину війни». И залишається старшина Баськів один. Один серед лиха, борошна, один зі смертю, один із трьома полоненими. Один чи? Уп’ятеро в нього тепер сил.

І що було в ньому кращого, людського, але захованого в душі, усе розкрилося раптом, і що пережив, перечув він за себе й за них, за його дівчисьок, його «сестричок». Як журиться старшина: «Як це жити-те тепер? Чому це так? Адже не вмирати їм треба, а дітей родити, адже матері – вани!». Поневале навертаються сльози, коли читаєш ці рядки. Але треба не тільки плакати, треба пам’ятати, тому що мертві не йдуть із життя тих, хто їх любив. Вани тільки не старіють, залишаючись у серцях людей вічно молодими. У цій книзі тема війни повернена тією незвичною гранню, що сприймається особлива гостро. Адже всі ми звикли сполучити слова «чоловіка» і «війна», а тут жінки, дівчини й війнО.

І от ці дівчини встали посередині росіянці землі: лісу, боліт, озер, – проти варога, сильного, витривалого, добре збройного, нещадного, котрий і по числу значно перевершує їх. Але вани не пропустили нікого, стояли на смерть До кінця, і були їхні сотні й тисячі патріотів, що відстояли валю Вітчизни. І мені було б важко без книги Б. Васильєва жити, учитися, бути теперішньою людиною. Ще одну сторінку Великої Вітчизняної війни открьш переді мною письменник Віталій Закруткін. У його книзі «Матерь людська» показана інша сторона війни: спалені варогом станиці й хутора, що знесиліла від горя Марія залишилася одна на попелище.

Страницы: 1 2

Понравилось сочинение » Щира ціна перемоги, тогда жми кнопку

  • Рубрика: Шкільні твори з української літератури

  • Самые популярные статьи:



    Домашнее задание на тему: Щира ціна перемоги.

    
    Наверх