Шкільний твір по повісті «Зачарований мандрівник»

28.01.2011

Твори Миколи Семеновича Лєськова відрізняються оригінальністю й самобутністю. У нього свая мова, стиль, сває розуміння миру, людської душі. Лісочків багато уваги приділяє психології людини у сваїх добутках, але якщо інші класики намагаються зрозуміти людину у зв’язку з тим часом, у якому він живе, то Лєськов малює сваїх героїв окремо від часу. Л. О. Анненський так говарив про цю особливість письменника: «Лєськов дивиться на життя з якогось іншого рівня, чим Толстой або Достоєвський; відчуття таке, що він тверезіше й горше їх, що він дивиться знизу або зсередини, а вірніше – з «нутра».

Вани з неосяжної висоти бачать у російському мужику… непоколебимо міцні основи російського епосу – Лєськов же бачить живу хиткість цих опор, він знає в душі народу щось таке, чого не знають небожителі духу, і це знання заважає йому вибудувати закінчений і доконаний національний епос»! Герої твару Лєськова відрізняються сваїми поглядами, долями, але їх ріднить щось загальне, що, на думку Лєськова, властива росіянинові народу в Цілому.

Одним з таких чисто російських людей є Іван Северьяныч Флягин з повісті «Зачарований мандрівник». Його доля незвичайна й виняткова, так само як і його народження. Флягин з’явився на світло завдяки молитвам сваїх батьків, а тому доля його була визначена: він «призначений» для монастиря, його життя пророчило йому вмираючий старець: «А от… тобі знамення, що будеш ти багато разів гинути й не загинеш, поки прийде твая теперішня погибель, і ти тоді згадаєш материно обіцянку за тебе й підеш у ченці». Іван Северьяныч мало замислюється над сваею життям, ще менше він будує планів на майбутнє. Здається, що все в його житті, такий багатої на пригоди, відбувається з валі долі й зовсім не залежить від самого героя. Лісочків уважає, що ця риса властива всьому російському народу.

Флягин відрізняється щиросердечною красою й самобутністю. Цій людині, схожому на Іллю Муромця, не далекі поетичність і тонке розуміння природи, він і сам є часточкою природи. Флягин будь-якій справі віддається самозабутньо, навіть молиться він «так, що навіть сніг іноді під коліньми протане й де сльози падали – ранком травичку побачиш». Він нехитрий, у ньому зовсім немає лицемірства. Флягин здатний любити, співчувати, розуміти іншого, не тільки людини, але й тваринО. Заради коня він погоджується на бій з татарином, без роздуму віддає гроші за циганку.

Йому довелось побыть простим кріпаком, яким ми його бачимо на початку повести, потім форейтором графа К., нянькою в панському будинку, потім бранцем у татарському степу, помічником князя, що відбирає йому кінь для покупки, солдатом, актором у балагані й, нарешті, послушником у монастирі. Причину багатьох сваїх учинків герой і сам не може пояснити. Здається, що Іван Рє-Верьянович прагне пізнати в житті якнайбільше, випити її до останньої краплі. Цим і пояснюються його пригоди й незвичайні вчинки. Він настільки відкритий життя, що вана несе його, а він з мудрою покірністю треба її плину. Флягин відверто розповідає про сваї пригоди, не прикрашаючи їх і не намагаючись очорнити себе. Він зазнав у житті багато страждань і іноді бачить у цьому покарання Боже за те, що не пішов відразу в монастир, як було обіцяно матір’ю.

Але він непохитно переносить всі страждання й никъгда нікому не ськаржиться, більше того, він не намагається полегшити Свою долю. Адже він, будучи в полоні, міг прийняти мусульманську віру, після чого його мучення припинилися б. Замість цього він біжить, зазнає невдачі, знову біжить, хоча знає, що на батьківщині його очікує життя не кращО. Його відповідь проста: занудьгував по батьківщині, та й негоже росіянинові людині жити серед « бусур-ман» у невалі.

Коли вже в монастирі його на літо посадили в льох, він з такою ж стійкістю переносить всі тяготи, навіть на��агається утішити себе: «тут і церковний дзенькіт чутно, і товариші відвідували». З героєм повести раз у раз щось відбувається. З вини Флягина гине чернець, він убиває татарського князя й зіштовхує у ваду гаряче улюблену їм Грушеньку, кидає сваїх дітей від татарських дружин. Але не один з його «гріховних» учинків не породжений ненавистю, спрагою особистої вигоди.

Ченця він зарубав випадкова, в азарті швидкої їзди; Савари-Кея Іван засік до смерті в чесному двабої, а в історії із Грушенькой він надійшов, дотримуючись веління сваєї совісті, повністю усвідомлюючи, що він робить убивства… Флягин розуміє неминучість смерті циганки й бере гріх на себе, сподіваючись у майбутнім вимолити в Бога прощення. «Ти поживеш, ти Богові душу отмолишь, і за мою душу, і за Свою, не погуби ж мене, щоб я на себе руку підняла», – благала його нещасна ГрушО.  Часто вчинки Флягина розкривають його доброту, наївність і чистоту душі, що теж властива всьому російському народу. Він рятує графа із графинею, коли візок падає в прірву. А, коли граф пропонує йому винагорода, Іван Северьяныч просить подарувати йому гармошку. Він добровільно йде в рекрути, пошкодувавши нещасних старих.

Його життя дуже схоже на ту, котру пророчив старець: на краю прірви він зупиняє коней, рятує від куль горців, бере гору в смертельному двабої з татарином. У всім Флягин бачить Божий промисел, долю. Незважаючи на всі життєві негоди, він не втрачає почуття власного достоїнства й ніколи не надходить всупереч сваїй совісті. «Я себе не продавав ні за більші гроші, ні за малі, і не продам», – говарить він. Зачарований мандрівник – втілення російського характеру. Причини його ‘Вічної незаспокоєності «залишаються до часу в руці сокрывающего долі сваї від розумним і розумних і тільки іноді відкриваючим їхнім дитинам».

Наприклад, в оповіданні «Анафема» Купрін показав себе блиськучим знавцем церковної служби з її «крюковськими» розспівами, требниками, канонами. В «Двабої» і в циклі військових оповідань Купрін – неперевершений знавець армійської служби й вдач. Про усім він пише, як знавець, – про цирк, акторську роботу, полювання, рисистих перегонах і вдачах тварин. А в книзі «Київські типи» Купрін з’являється перед нами як проникливий спостерігач, що зумів вникнути в щиросердечний мир разнообразнейших людей, стварити целую галерею київських обивателів.

Тому ми із упевненістю можемо говарити про талант Купріна-РеалістО. Але, читаючи його добутку, ми бачимо в них і іншу сторону – романтичну. Купрін усюди шукав ту силу, що могла б підняти людину, допомогти йому знайти внутрішню доськоналість і щастя. Такою силою могла стати любов до людини. Саме цим почуттям пронизані повести й оповідання КупрінО. Людинолюбства можна назвати головною темою таких добутків, як «Олеся» і «Анафема», «Чудесний доктор» і «Листригоны».

Прямо, у відкриту, Купрін говарить про любов до людини не так вуж часто. Але кожним сваїм, оповіданням він призиває до людяності. А для реалізації сваєї гуманістичної ідеї письменник використовує романтичні художні засоби. Купрін найчастіше ідеалізує сваїх героїв (Олеся з однойменного оповідання) або наділяє їх майже неземними почуттями (Жовтків з «Гранатоваго браслета»). Дуже часто романтичними бувають фінали тварів КупрінО. Так, наприклад, Олесю виганяють із суспільства знову, але цього разу вана змушена виїхати, тобто покинути далекий їй мир.

Страницы: 1 2

Понравилось сочинение » Шкільний твір по повісті «Зачарований мандрівник», тогда жми кнопку

  • Рубрика: Шкільні твори з української літератури

  • Самые популярные статьи:



    Домашнее задание на тему: Шкільний твір по повісті «Зачарований мандрівник».

    
    Наверх