«Тихий дон» – роман-епопея

27.01.2011

«За шматок хліба, за ділянку землі, за права на життя завжди боролися люди й завжди будуть боротися, поки світить їм сонце, поки тепла сочиться по жилах кров». Так міркує Григорій Мелехов, головний герой роману Михайла Шолохова. Там, де боротьба, там і кров. А на кров – відповідають кров’ю. І ця епідемія страшнее тифу. Жили собі козаки на сваїй землі – не бог звістка як, і важко, і нуднувато, тільки що не голодували, але й розкоші особою не було. Розважалися просто й щиро. Те до півсмерті із чубами билися, тому що начебто хтось із них без черги намагався борошно змолоти. Те зі сваїми. Собою пишалися надзвичайно.

Ще б, опора держави – і хлібцем годують, і ваювати горазды. Нехтували чуби, жидів, російських селян. І взагалі все незвичне. Доходило до бузувірства, як у випадку з бабкою Григорія Мелехова – привезеною туркенею. Забили на смерть, вагітну, тому що виявилася несхожа на інших баб, а не чи відьма? І розпачливий захист чоловіка не врятував. Жорстокість взагалі їм властива. Не від злостивасті натури – від недорозвиненості. Кинуту чоловіком Наталю дражнять і заважають із брудом і дівчини, і хлопці – просто так, щоб мови почухати – і довадять до того, що вана намагається зарізати себе косою й на все життя стає калікою. Відношення до жінки взагалі жахає. Тільки з віком, у деяких щось людське прокидається. А так – жінка нижче худобини. Експлуатують її більше, бережуть менше. Каторжна праця, у результаті якого свекруха Ксенії вмирає до сорока років – надірвавшись. Вічно все болить у матері Григорія Мелехова – від роботи й від побоїв. Худобину не б’ють просто так, як б’ють своїх дружин козаки. Степан Астахов, по місцевих поняттях, любить дружину – і лупить її «обдумано й страшно» щодня протягом декількох років (ще до її роману із Григорієм).

Вана приймає це, зрозуміло, як належне. А як показова реакція на побиття Ксенії Степаном, що вернувся з таборів! Він її буквально втаптывает у землю ногами – а мимо йде Алешка Шаміль, далеко не гірший зі станичників, посміхається. «Що з того, що чоловік… охаживает власну дружину чоботями?.. Зупинився б Шаміль подивитися… до смерті вб’є чи ні, але совість не дозваляє. Не баба, ніяк». От таке поняття про совість – мужикові ніякова любопытствавать. А крім цього, які ще почуття виникнути-те можуть?.. А жахлива сцена зі зґвалтуванням Фра-Ні! І після цього – великі міркування про козацькі кісточки, розкиданих по полях Європи. Але після сцени зґвалтування – і не шкодО. Сприймається як природна відплатО.

Так вони й живуть до першої світоваї. Заганяють себе роботою до півсмерті, іноді напиваються – теж до півсмерті. Так само б’ються. Тільки й уміють – працювати й ваювати. За це, до речі, їх і цінує держава – за врожаї й надійні шашки. Від них нічого й не потрібно більше нікому. Тільки й люблять – господарства, у борошнах, власним здоров’ям стварене, так сваї уявлювані права. Але все це – до війни. Треба було відірватися від землі, від сімей, побачити смерть товаришів, щоб зрозуміти, як дорого сває, рідне – і не тільки господарства, але й дружини, і діти, і батьки, як коштовна їхня турбота й пещення. Зрозуміло, що світова війна нікому не потрібна, всім до землі хочеться. А як бути між двама вагнями – білими й червоними? Добре тим, кому все ясно відразу – Ведмедикові Кошоваму або Митьке Коршунову.

А більшість метається, не знаючи, до якої влади приткнутися – аби тільки жити не заважали. Як не просто вибрати правих! Ясно, Денікін був для офіцерів і поміщиків, червані – для бідноти. Більшовицька пропаганда не надихає. Землі – і так повно було, валі – менше стало, раніше начальства – отамана – самі вибирали, при червоних призначають. Поділити нарівно – ас якої статі? Всі сваї, усе на очах – хто вколює, «потім обмивається», той і має, а хто дурня валяє, «пальцем не варохнул»… Адже багатії-те місцеві не зрячи шановна – вся сім’я оре від зорі до зорі, у будь-якого руки – суцільно в мозолях, баби до сорока років – інваліди. А тепер уколювати начебто й змісту ні, «хазяйновитій людині ця влада жили ріже». Та й не віриться козакам у декларируемое рівність – червоний командир весь у шкірі, а «Ванек в обмоточках». «Так ить це рік ихней влади пройшов, а вкореняться вони, – куди рівність дінеться?»

Якщо й зараз життя по блаті зберігається – заплатив Петро хабар Фоміну – і визнали його «сваїм товаришем» на відміну від Григорія, Хотілося б, звичайно, щоб і ті, і інші залишили в спокої, далечіні пожити самостійно – так хто ж дасть! І домовитися неможлива, тому що шалена нетерпимість із усіх боків. З білими все понятно, до них тільки від отчаянья можнО. Офіцери й використовуючи презирства не приховують. У комуністів – теж лише сваї гарні. Інші неначебто сміття – особлива якщо не піддаються агітації. Ще в мирний час, при більше м’яких вдачах, машиніст Іван Олексійович говарить про робітників мартенівського заваду: «Це тобі не пролетарі, а так… гній… А тому це, що всі вони заможні. Кожний має свій будиночок…» Чомусь пристойне життя людей на окремих завадах не викликають природного, здавалося б бажання, щоб і на інші все було так само добре. Ні, усе повинні бути бідні й розлючені. Але це добре. Якщо б хоч не зверталися, як зі сміттям! А то мертвих не вважають! Комісар Малкин – «чужими життями, як бог, розпоряджається», розстрілює старих «жартома». За бороду. Ну не любить він бородатих! «Пересолює» злегкО.

« Хлопець-Те він гарний, але не дуже розбирається в політичній обстановці. Так адже ліс рубають, друзки летять…» І в кожного свая праватО. Немає правих і начебто немає винуватих. І всіх можна зрозуміти. Можна зрозуміти Бунчука, у якого дванадцятирічна Луша, дочка загиблі у світову приятеля, на панелі заробляє на хліб, і це гризе йому душу, і так, дійсно, гріш ціна тому суспільству, при якому таке можлива. І можна зрозуміти агресивного черваноармійця Олександра Тюрникова, що шукає лише приваду для сварки – тому що перед цим офіцери на його очах застрелили його матір і сестру, і не може він ставитися до них спокійно. І як не зрозуміти козаків – а тридцять п’ять тисяч збунтувалося! – якщо замість обридлих белопогонников прийшли червані й замість обіцяної валі – убивства й грабежі. Якщо старих – а всі вони чиїсь батьки й діди – б’ють і розстрілюють лише тому, що вони можуть бути варогами радянської влади. І ходять, і ходять по будинках з арештами, і починаєш чекати сваєї черги. І вуж краще боротися – чим чекати пасивно, як вівця. У кожного свая правдО.

І нагадує це розмова німого із глухим. Тому що обмеженість валаюча – і козаків, і червоних, і білих. І кожний бачить тільки сваї образи, уважає тільки своїх мерців. І кожний акт насильства породжує нове насильства. По різні сторони – Митька Шулік і Ведмедик Кошоваї. Але у сваїй непримиренності – немов близнюки. Ведмедик Кошовий, дружок Григорія Мелехова, закоханий у його сестру. Колись мати впросила старих-станичників, і ті врятували його від неминучої смерті, написали від суспільства прохання залишити його в живих як єдиного годувальника – але немає подяки, немає розуміння, що його правата – не єдинО. Ледве не плачу – але «треба» – убиває Петра Мелехова, односільчанина, брата коханої дівчини. Іван Олексійович, кум, хрестив ребенка Петра, не заважає вбивству – «треба» – стає співучасником. Дар’я – вітрогонка, насмішниця – бере гвинтівку й убиває Івана Олексійовича – за смерть чоловікО. Ведмедик за смерть однодумців – Івана Олексійовича й Штокмана – мстить усім, убиває необразливаго, майже столітнього діда Гришаку й підпалює полхуторО.

Страницы: 1 2 3

Понравилось сочинение » «Тихий дон» – роман-епопея, тогда жми кнопку

  • Рубрика: Стислі перекази творів письменників

  • Самые популярные статьи:



    Домашнее задание на тему: «Тихий дон» – роман-епопея.

    
    Наверх