Трагізм селянської долі у новелах Василя Стефаника

21.01.2011

У новелах Василя Стефаника не промайнуть заковані в лати лицарі і не схрестять зброю в смертельному герці, не зустрінуться чарівні мавки і феї. Не про народних героїв-богатирів України, що ударом кулака збивають дикого степового коня, носять при боці двопудові шаблюки і стинають ними голови ворогам, розповідає Василь Стефаник.

Кожна його новела — це картина трагедії селянського життя, трагедії разючої бідності, безнадійної самотності, невимовної туги від розлуки з рідною землею й світ, повний смутку і водночас несказанної краси та любові до людини, входить в серце і дає спокою, ятрить болем душу.

Кожен твір Стефаника — це безприкладна творча праця, згусток нервів письменника, трагедії душі, вистраждана в слові. Він довго виношував свої задуми, розповідав про них спочатку у товаристві друзів, перевіряв кожне слово, ніби добирав матеріал на пам’ятник. Коли нарешті закривався в кімнаті і сідав писати — нічого не виправляв. Що не подобалось — палив і починав знову.

— Не пиши так, бо вмреш, — говорив йому приятель Кирило Гоморак.

«Я писав тому, щоби струни нашого селянства так кріпко настроїти і натягнути, щоби з того вийшла велика музика Бетховена. Це мені вдалося… Я свою душу пустив у душу народу, і там я почорнів з розпуки і слів не маю, аби ж все міг сказати, бо страшно за себе, а я ще трошки хочу жити».

Дехто схильний був бачити у Стефаникові песиміста, людину, що зневірилася і тужить, впавши в розпач. Але якщо письменник зумів віднайти у душах читачів такі слова, що можуть гриміти, як грім, і світити, як зорі, — то це оптимізм.

Таке слово Василя Стефаника, такі найпоетичніші його прозові новели стоять поруч із огненною поезією Т.Г.Шевченка. Кожна новела В.Стефаника проймає голову пекучою, як вогонь, думкою і немає жодної новели, витвореної лише фантазією митця. Кожна картина вихоплена з життя письменника або близько знаних людей.

Примарами минулого встають перед очима його герої. Всі вони або безнадійно хворі, або безнадійно вбогі, або безнадійно п’яні, або безнадійно старі, або безнадійно спрацьовані, або безнадійно нещасливі. Від розпуки вони неспроможні висловити того, що відчувають, але ми чуємо ті невимовлені, в горлі застиглі слова. В новелах Стефаника герої виписані недомовленими словами, і ті слова звучать найтяжчим стогоном.

Чи не найбільше у Стефаника новел про дітей. їх доля, як і майбутнє рідного народу, дуже хвилювала його. Діти з «Новини» — це «мерці», їх приреченість така ж очевидна, як і доля батька — Гриця Летючого. Трагізм тут постає не стільки у вбивстві батьком дочки, скільки в усвідомленні того, що смерть — легша за життя.

«Кленові листки» — це твір про дітей без дитинства. У наймита Івана, героя новели, «страшна любов до дітей». Ця «страшна любов» розвіє їх, як кленові листочки, по далекій незнаній Канаді, аби вони лишились жити.

Іншою трагедією, такою ж, як і безпросвітні злидні та еміграція до Канади, було для галицьких селян рекрутство. Проводи в рекрути і проводи на цвинтар майже не мали різниці. Саме тому вся новела «Виводили з села» написана як голосіння батьків за сином-рекрутом. Разом з батьками тужить і ліс, тужить усе село, як тужили мільйони злидарів, ходячи тінню по світу, позбувшись всього майна, маючи від писаря тільки «синю книжечку» — офіційно паспорт, а фактично перепустку до жебрів…

Поетом мужицької розпуки, селянським Бетховеном, співцем селянської бідноти, співцем Гуцульщини, борцем проти соціального гніту, володарем селянських душ називають Василя Стефаника. І що поетичніші епітети стоять поряд з його іменем, то ясніше стає, що зміст цього неповторного життя і талану з високим громадянським прикладом можна висловити тільки словами: він великий син великого народу.

Василь Семенович Стефаник — геніальний українській письменник. І. Франко вважав, що В. Стефаник виділявся серед письменників «найбільшим талантом» і був найбільшим митцем, «який появився у нас від часу Шевченка». Його іменем, за висловом Франка, ми «можемо повінчатися перед світом».

Новели письменника «Кленові листки», «Новина», «Камінний хрест» були новим словом у світовій літературі. У цих творах одна тема — трагічна доля селянської родині. Особливо дітей бідняків. їх нікому приголубити, обігріти, сказати ласкаве слово — мати й батько не мають часу, бо знемагають на важкій роботі, здобуваючи шматок хліба, або й зовсім батьків немає. І розлітаються діти як кленові листки восени.

Перед читачем «Кленових листків» постає вражаюча картина. Натомлені люди сидять, «як вкопані», не мають сили навіть поворухнутись; «руки найрадше не рухались би лише спочивалі: би зігнені в кулак на колінах». В. Стефаник малює своїх героїв покірними, але велика сила таїться навіть у цих умиротворено-стомлених постатях. Образи нерухомих тіней, схожих на велетнів, які сягають аж до стелі, символізують безмежність поки що прихованої людської сили.

З великою ніжністю змальовує Стефаник маленьких людей, яких у майбутньому чекають тільки тяжка праця і неймовірні злидні. А як виразно виписна трагедія селянської родини. Умираюча мати «клала коліна під груди», заціплювала губи — це ж який біль проймав її! А вона боялась закричати, щоб не злякати дітей. Семенко ще не може збагнути всієї трагічної смерті і свого майбутнього сирітства. І тим трагічніше звучання новели.

Письменник зумів знайти вражаючу художню деталь, що стала акордом твору — пісню про кленові листки, яку співає слабким уривчастим голосом мати. Мелодія ніжним смутком і щирим благословенням огортає душі дітей. Пісня звучить гімном матері — страдниці, високим духовним силам людини з народу, яка зуміла протиставити смерті свою любов до дітей.

Жахно читати про страшну трагедію селянина Гриця Летючого з «Новини», що призводить його до тяжкого злочину — вбивства дітей? Смерть дружини, неможливість прогодувати і зігріти своїх доньок? Батько з розпачем дивиться, як голодні діти заходяться біля кусника хліба, « щенята біля голодної кісти». Діти «їли хліб на печі, і дивилися на них було страшно і жаль. Бог, знає, як ті дрібоньки листочки держалися вкупі? Лише четверо чорних очей, що були живі і що мали вагу. Здавалося, що ті очі важили би так, як олово, а решта, тіла, якби не очі, то полетіла би з вітром, як пір’я… »Гриць глянув на них із лави і погадав «мерці…»

Стефаникові слова так тривожать душу, так глибоко западають у неї, що не можеш переказувати зміст, хочеться його цитувати.

Страшний вигляд дітей-сиріт так перелякав батька, що «аж піт його обсипав». Яких сил коштувало боротись із жахливою думкою! До чого доведена людина від безвиході! Автору вдалося викликати співчуття до дітовбивці. Герой новели Вафля Стефаника лишився людиною, в його серці горить великий жертовний вогонь батьківської любові і батьківського страждання. Багатостраждальна історія нашого народу. Ми не повинні забувати тяжких її сторінок. Одна з них висвітлюється В.Стефаником у новелі «Камінний хрест». На думку Лесі Українки, вона «вражає і бере за душу». Письменник дає яскраве уявлення про тяжку долю західноукраїнського селянства і про причини національної трагедії-переселення до Канади.

В образі Івана Дідуха втілені доля, дуки й переживання тисяч західноукраїнських трударів, що стали добровільними вигнанцями з рідного краю. Показавши людину, яка не тільки надривається, а просто мордується, щоб зробити піскуватий горб родючим, — Стефаник показує безвихідне становище трудівників. Іван Дідух прощається з сусідами і виїздить з сім’єю до Канади, де має будувати нове гніздо. Він, як перед смертю, прощається з жінкою, з дітьми, з селом. Виявляється, що він уже «собі на своїм горбі хресток камінний поклав», як покійникові. Далека й невідома Канада асоціюється в нього з могилою. Стефаник, будучи вірним в правді життя, в своїх торах змальовує людей, які страждають, у безсиллі опускають руки, навіть гинуть.

Страницы: 1 2

Понравилось сочинение » Трагізм селянської долі у новелах Василя Стефаника, тогда жми кнопку

  • Рубрика: Творчі шкільні твори з української літератури 11 класс

  • Самые популярные статьи:



    Домашнее задание на тему: Трагізм селянської долі у новелах Василя Стефаника.

    
    Наверх