Твори Стуса — прикмета справжнього патріота

По суті, різними словами, сказаними різними поетами, але близькими, рідними по духу, по боротьбі людьми, висловлена одна й та ж думка — утвердження справедливості обраного й пройденого шляху, віра в те, що життя прожите гідно — й недаремно. В обох віршах висловлюється певність, що народ зрозуміє й оцінить величний подвиг поетів-борців. Т. Шевченко завершує поезію словами, зверненими до долі:

• Ходімо дальше, дальше слави,
• А слава — заповідь моя.

Слава тут — народне визнання, вдячність за прожите для народу життя, за написані для нього поезії. В. Стус, перебуваючи в неволі, теж вірить, що, хай і після смерті, повернеться до свого народу, через холодні сніги й через роки неволі поет звертається до нього:

• Народе мій, до тебе я ще верну,
• Як в смерті обернуся до життя
• своїм стражденним і незлим обличчям.
• Як син, тобі доземно уклонюсь
• і чесно гляну в чесні твої вічі
• і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

Ліричний герой — сам Стус — знав, що шлях йому судився трагічний, передчував свою загибель і був готовий до неї. Більше того — він сам свідомо вибрав собі трагічну долю, благав Бога, щоб був я завжди такий, яким мене мати вродила і благословила в світи. І добре, що не зуміла мене від біди вберегти. («Господи, гніву пречистого…») Тож не випадково образ смерті творить поетичне кільце — починається вірш словами про те, що герой не боїться смерті. І в кінцівці теж — двічі — повторює: до народу повернеться тільки тоді, коли в смерті обернеться до життя — і тоді в смерті з рідним краєм порідниться. Вжите двічі слово смерть творить трагедійне звучання поезії, трагедійне, проте не песимістичне. Бо герой має право чесно глянути в чесні очі народу і може поріднитися з рідним краєм тільки в смерті. І його гірке посмертне повернення на рідну землю — і в рідну землю — було урочистим і величним — тут потрібно пригадати відому з попередніх уроків картину повернення В. Стуса в Україну.

А нею він жив і марив, снив на чужині. Бо любов до України — то був головний смисл поетового життя. «Цільність і всеохопленість його патріотизму вражає. За кожним помислом, за кожним словом — Україна. Відірваність від рідної землі та «розлука, що ствердла на бурштин», тільки посилила його синівський зв’язок з нею. Часом вона вбачається йому як «байдужа», «осоружна», навіть як «рідна чужина», та все одно це найбільша його святиня, його духовний порятунок» 1,— писала М. Коцюбинська. Табірне життя, похмурі північні пейзажі — у всьому Василеві Стусу бачилась Україна. Невеличкий пейзажний вірш «На колимськім морозі калина…» є Тому переконливим прикладом. Ось поет спостеріг на колимськім морозі рідний цвіт — калину. Але й вона на чужинецькій землі зацвітає рудими слізьми. Чи не вперше цвіт калини порівнюється зі сльозами, та ще й рудими — припалений вогнем колір червоної калини викликає асоціацію з кривавими слізьми (руда кров — постійний епітет у народних піснях та думах). І відразу — як спалах болю — різкий контраст:

• Неосяжна осонцена днина, і собором дзвінким
• Україна написалась на мурах тюрми.

Навіть на тюремних мурах бачить стужілий за Україною поет її в образі дзвінкого собору — тут за асоціацією пригадується «Собор» О. Гончара, де собор — символ духовності. Епітет дзвінкий наче переносить його в спогадах на свято на рідній землі — коли й дзвони, і сонце, й радощі, та знову виникає лихий контраст, картина колимських снігів:

• Безгоміння, безлюддя довкола, тільки сонце, і простір, і сніг…
• та ота якимись вітрами занесена калина…

Звернемо увагу, як майстерно, лише переліком безгоміння, безлюддя, сонце, сніг, простір створює В. Стус точну картину північного безлюддя. І психологічна деталь, ємка метафора: і котилося куль-покотьолом моє серце в ведмежий берліг.

Страницы: 1 2

Понравилось сочинение? Сохрани в закладках сайт еще пригодится - » Твори Стуса — прикмета справжнього патріота

Рубрика: Творчі шкільні твори з української літератури 10 класс

Сочинение нашли по слову: Стус Василий Семёнович