Товары

Василь Симоненко (1935—1963)

21.01.2010

Програма, складена науковцями кафедри Історії української літератури Київського держуніверситету, передбачає ознайомлення випускників школи із життєвим і творчим шляхом поета й текстуальне опрацювання віршів «Монархи», «Де зараз ви, кати мого народу?», «Задивляюсь у твої зіниці», «Дума про щастя» та «Дід умер».

Творчість В. Симоненка за своїм значенням в українській літературі, зокрема у визначенні того напряму, яким вона пішла з початку шістдесятих років, явище унікальне. І вона, безперечно, заслуговує на більш глибоке вивчення, як це передбачено програмами. Новаторство — це саме та якість, котрою позначена поезія В. Симоненка. Виявляється воно не в пошуках нових поетичних форм, жанрів, засобів образотворення, тропіки, а в самому змісті творів, у широкому, непідробному інтересі до внутрішнього світу так званої простої людини, в проникненні в її багатий внутрішній світ, у розумінні і художньому відтворенні її людської гідності, самоповаги, в розумінні неповторності кожної особистості, праві її на пошану, любов, на звичайне людське щастя за життя — та на добру пам’ять, коли вона піде з нього.

  • Саме розтоптану в роки сталінського свавілля людську гідність очищає від бруду, підносить з болота В. Симоненко. Одним із його найперших віршів, що справив враження вибуху в країні, де ще не,відійшли духовні зашпори від постійного ляку, в якому жили — існували — люди, є вірш «Ти знаєш, що ти — людина…» Наче нічого нового, не відомого читачеві не говорить поет. Але він здатний перевернути душу, примушує замислитись над таким простим — і таким складним питанням:
  • Ти знаєш, що ти — людина?
  • Ти знаєш про це чи ні?
  • Усмішка твоя — єдина,
  • Мука твоя — єдина,
  • Очі твої — одні.

А вже на цій основі, філософській, світовизначальній, різьбилися вірші, до щемливого болю вражаючі душу картини життя простих людей. Дядько добре знає, що «красти погано, куди вже гірш». Та злидні, вимірювані порожніми трудоднями, штовхають його на це. Василеві боліло людське горе, він дошукувався першопричин його — і виносив на люди. В поезії Симоненка жодного разу не вжито слово Система, але її зловісна примара постає між рядками поезії. Цим і страшний був Симоненко партійно-бюрократичному апаратові, Системі, тим і намагалася вона заглушити голос поета, цькуючи його, не пускаючи твори в світ, між люди. Та поезія Симоненка сама йшла до них, ішла не зі сторінок книжок, які мали б вийти й не виходили, а з вуст в вуста, із серця в серце… Голос поета став голосом народної совісті, виразником правди, надії, віри народу. При цьому, змальовуючи злободенні грані життя кон-

кретних людей, конкретного часу, він силою поетичного таланту, образного узагальнення підніс їх до рівня загальнолюдських проблем та ідеалів, долучив до духовних здобутків світової культури.

Таким постає Василь Симоненко і сьогодні. Він — наш сучасник, який допомагає шукати шляхи в майбутнє, обстоює правду простої людини, яка починає відчувати свою людську сутність, стоїть на обороні рідної України, її мови, культури, її національної самобутності.

Народився Василь Андрійович Симоненко 8 січня 1935 року в селянській сім’ї в Біївцях Лубенського району на Полтавщині. Дитинство припало на роки війни, було трудним, голодним, зростав Василь без батька, який залишив сім’ю. Від матері, Ганни Федорівни,.та від діда Федора малий Ва-бидько брав перші уроки життя, уроки доброти, любові, невтолиму жагу знань. Дід був неписьменним, не ходив до школи, але самостійно навчився грамоти, багато читав, розповідав онукові про минуле.  Писати хлопець почав ще у шкільні роки, вміщував вірші в шкільній стіннівці. У 1952 році В, Симоненко вступив на факультет журналістик я Київського університету, де водночас із ним навчалися Мушкетик, В. Шевчук, Т. Коломієць» В. Підпалин. По закінченні університету Василь працює в газеті «Черкаська правда», потім — у «Молоді Черкащини», власним кореспондентом «Робітничої газети». Як журналіст він сміливо вторгався у різні сфери життя, різко критикував вияви бюрократизму, неуваги до трудівників, теплим словом відгукувався про добрих людей. Не втратили своєї цінності й на сьогодні його статті та відгуки на літературні твори, кінофільми, театральні спектаклі. Цікаві думки поета про народну художницю Катерину Білокур.

Друкує В. Симоненко й вірші, проте ті його твори, в яких порушувалися гострі проблеми тогочасності, висловлювалися найглибші думки, на сторінках партійно-комсомольської преси, звичайно, не могли були опубліковані. Та й ті поезії Симоненка, як і всіх шістдесятників, які були надруковані, офіційна критика, графомани, які посідали в спілчанських органах високі посади, всіляко намагалися притлумити, оббрехати, звинуватити їх автора в усіх гріхах, починаючи від формалізму і кінчаючи українським буржуазним націоналізмом. Та нове слово шістдесятників проламувало штучні перепони, як весняна вода рвало греблі бюрократизму, йшло між люди, між спраглу на правду та красу молодь. Справжні майстри художнього слова, ті, кого ми по праву називаємо сьогодні класиками нашої літератури— О. Гончар, мудрий М. Рильський, П. Тичина, поривний А. Малишко всіляко підтримували тих, у кому бачили свою зміну. Зокрема, варто згадати статті М. Рильського «Батьки і діти»  та А. Малишка «Люблю нашу молоду літературу» .

Подією в житті В. Симоненка стало обговорення його поезії на творчому вечорі в республіканському будинку літераторів 8 січня 1963 року. Головував М. Рильський, який високо оцінив творчість молодого поета. Можна сказати, що вечір цей був етапним у творчій долі митця. Звичайно, ім’я поета вже було добре відоме серед шанувальників поезії, молодь сприйняла його з відкритим серцем. Та й перша збірка «Тиша і грім» (1962) незадовго перед цим уже вийшла друком. Тут, з високої трибуни Спілки письменників прозвучали такі вірші, як «Злодій», «Монархи», «Чорні від страждання мої ночі», й вони були високо оцінені самим М. Рильським, безперечним авторитетом для молодої хвилі… Резонанс від того вечора був величезний, поезії укладалися в машинописні збірочки, ними зачитувалися, ім’я Симоненка було у багатьох на вустах. Невеличка за обсягом книжечка віршів «Тиша і грім» прозвучала справді як грім істинної поезії серед сірої тиші казенних підспівувачів, які римували до кожної офіційної події чи дати.

Уже в першій збірці виразно окреслились і змістові напрями поезії В. Симоненка, й версифікаційні ЇЇ особливості, й така характерна «риса громадянської мужності, уміння думати і говорити про головне, не обминаючи насущних проблем часу, всього того, чим живе і боліє наше суспільство» як точно сказав С. Крижанівський у післямові. Цікавий цикл, який і дав назву всій книзі,— «Тиша і грім». Вірші цього циклу — то міцний сплав інтимних почуттів, пейзажної лірики, філософського осмислення буття — природи, людини та суспільства.

  • Здрастуй, сонце, і здрастуй, вітре!
  • Здрастуй, свіжосте нив!
  • Я воскрес, щоб із вами жити
  • Під шаленством весняних злив.
  • Хай залижеться тиша навколо,
  • Й знову стану, як ви, німим,
  • Але в серці моїм ніколи
  • Не замовкне весняний грім.
  • («Здрастуй, сонце, і здрастуй, вітре!»)

У цих восьми рядках сконцентрована, власне, ціла життєва програма — людини, патріота, поета, сповненого творчого неспокою, упевненості у собі, у вічності і красі всього сущного.

Страницы: 1 2

Понравилось сочинение » Василь Симоненко (1935—1963), тогда жми кнопку

  • Рубрика: Біографії писменників
  • Сочинение нашли по слову:

  • Самые популярные статьи:



    Домашнее задание на тему: Василь Симоненко (1935—1963).

    
    Наверх