Вічна суперечка добра й зла

24.01.2011

Питання гріха й чесноти – один з так званих вічних питань, що мучили людства протягом століть. Багато хто намагалися дати остаточне, останнє рішення цього питання. У російській класичній літературі чимало сил було покладено на те, щоб з’ясувати, як співвіднесений гріх і чеснота, яка границя, після якої чеснота стає гріхом. Кращі зразки такого аналізу можна знайти у тварчості Федора Михайловича Достоєвського. Роман "Злочин і покарання" – один з найвідоміших добутків письменника, що здобуло світову славу.

У центрі роману – образ Родіона Раськольникова, що вирішило перейти за грань гріха й чесноти й придбати тим самим якості надлюдини. Для Раськольникова чеснота й гріх залишаються абстрактними категоріями, зміст яких лише в стримуванні глибинних поривів вільної людської індивідуальності. Але вбивства з ідейних міркувань, чинене їм, виглядає безглуздо й некрасива. Причина цього, імовірно, у тім, що герой "Злочину й покарання" поставив собі занадто розпливчасту мету. Однак гріх убивства, будучи свершен, обтяжує Раськольникова, і герой переживає страшнейшее щиросердечне мучення. Рішення Раськольникова настільки ж безглуздо, як безглуздо сам його злочин: герой здається владі. І врятувати заблудшую душу Родіона випадає на частку втіленню чесноти – Соні Мармеладовай.

З роману "Злочин і покарання" треба, що доконаний смертельний гріх, безумовно, важко травмує психіку вбивці й робить останнього відщепенцем роду людського. А от чеснота, навпаки, виліковує душу й робить людини частиною Божого миру. Категорії гріха й чесноти вкорінені насамперед у середовищі релігійної свідомості. Але при цьому під дію даних категорій підпадають як віруючі, так і абсолютно невіруючі люди, тобто гріх і чеснота можна вважати універсальними поняттями. Відповідно до Євангелія чеснота зовсім не є протилежністю гріха, адже тільки вірою можна надолужити будь-який гріх. Віра ж, у сваю чергу, припуськає доброчесне повадження людини в житті. Як розуміють гріх і чеснота наші сучасники? Чи залишається місце для цих понять у повсякденному житті сучасної людини? Швидше за все, так. Адже гарн і правильним уважається саме те, що схвалюється, у тому числі релігійною мораллю, а поганим і неправильним – те, що засуджується цією мораллю.

Виходить кожна людина – віруючий? Ні, просто за тисячоріччя сваєї історії людства виробило правила поведінки, виконання яких дозвалять суспільству гармонійно й вільно розвиватися, іти по шляху прогресу. Особисто для мене гріх і чеснота – дуже важливі поняття. Я вважаю гріхом те, що приносить шкоду навколишньої, робить їх нещасними. Чеснота ж для мене – це доброзичливе й чесне відношення до інших людей, засноване на взаємодопомозі й взаєморозумінні. У ськладному й мінливаму сучасному світі дуже важлива мати власне розуміння категорій гріха й чесноти. Саме це дає людині можливість правильно знайти сває місце в житті й бути гідним членом суспільства. Народ і праця З дитинства нам вселяли, що любов до праці корениться в характері слов’янських народів, що народ поважає тільки тих, хто чесно трудиться, "у доті особи добуває хліб насущний". Якби вчителі й вихователі хотіли переконати в цьому дітей, їм потрібно було б заборонити читати казки.

Давайте згадаємо улюблених казкових героїв.  От Емеля- дурень, що виявляється самим розумним і жениться на царівні. Як він цього домігся? Учився, працював, заваював положення в суспільстві? Ні, він лежав на печі, не обтяжуючи себе роботою. А коли піймав щуку, не розуму попросив собі, а цебра відправив сваїм ходом додому – щоб не тягати ваги. І дуже радувався, що із грубки вставати не потрібно – сама їде, куди треба, а Емеля на лежанці боку гріє. А народне подання про рай? Це країна з молочними ріками й киселевими берегами, мир абсолютного неробства, блаженної ліні. Перейдемо від дитячих казок до народних героїв, до тих, які викликають замилування й заздрість. Це щасливі купці, обманом везучі мужики зашибали, що гріш;, що знайшли ськарб; люди, що ввійшли в милість до царя або пана, що обдаровуються незліченними багатствами; козаки, що вертаються додому з багатим видобутком…

Із часів Київської Русі зложилося легке й презирливе відношення до людей, що бережуть копійку, методичним і завзятою працею зарабатывающим положення й багатства, до тих, хто хоче честі "по розуму", а не "по роду й чинові". Щоб не бути несправедливими, згадаємо поляків: з яким чванствам далі слуги дивилися на поважних шляхтичів, що збирають "зярко до зярка, талярок до талярка". А від людей богатых завжди чекали певного типу повадження: марнотратства ськаженого, свавілля позамежного. Пан повинен бути самодуром. Паную ніхто не указ, його царська валя: хоче – стратить, хоче – милує. Потрібно добре вивчити історію, щоб зрозуміти, чому в народу, якому нічого не давалося легко, діти якого ніколи не народжувалися із золотою ложкою в роті, зложилося настільки дивне відношення до праці. Шкільна програма не допомагає зрозуміти цю примху. Можна припустити, що на Русі стан рідко був придбаним, заробленим, найчастіше – подарованим, випадковим.

У нас ніколи не було таких міст, як у Європі – центрів ремесел із сильними сполучниками майстрів і торговців. Там розвивалася індивідуальність, там пишалися сваїм умінням і знаннями, там почесними були рукоділля, ремесло й ученість. А наші багатостраждальні країни довго знали тільки три категорії громадян: раби, хазяї й солдати. Причому все причудлива перемішувалося. Раби мали власність (землю), хазяї були майже безправні – могли в будь-який момент втратити й стан і валю (адже дварян позбавив тільки указ Катерини II від тілесних покарань, і те ненадовго).

А солдати, відірвані на все життя й від сім’ї, і від праці, перетварилися у выморочное стан. Нова історія тільки погіршила положення. Праця на державу перетварився в мовчазний договір: "Ми робимо вигляд, що працюємо, а вано робить вигляд, що платить". Зміна ладу поховала останню надію на те, що можна заробити хоча б на стабільне життя. Чи може змінитися відношення нашого народу до праці? Так, якщо праця стане основаю гідного, забезпеченого життя, якщо богатыми будуть не самі безчесні, а самі працьовиті й розумні. Або знову повернеться старе російське вживання слова "фахівець": колись так називали злодіїв…

Є в нашім житті час, коли ми не належимо собі, коли нами грають таємничі й незбагненні сили, породжені Космосом і Хаосом. Це час – час сну, коли душу відривається від тіла й живе сваїм самостійним життям. Сон літературного героя – це частина історії його душі. Разом з пушкінською Тетяною ми біжимо в її сні по таємничому лісі до дивної хатинки, де "напівжуравель і напівкіт". І довідаємося її росіянку душу, наповнену казками й переказами "простонародної старовини". Разом з Катеринай Островського ми летимо з "темного царства" Кабанихи й Дикого у світлий мир мрій. Разом з Обломовым ми попадаємо в застійний рай сплячої Обломовки.

Страницы: 1 2 3

Понравилось сочинение » Вічна суперечка добра й зла, тогда жми кнопку

  • Рубрика: Стислі перекази творів письменників

  • Самые популярные статьи:



    Домашнее задание на тему: Вічна суперечка добра й зла.

    
    Наверх