Товары

Володимир Самійленко (1864—1925)

19.01.2010

Творчість відомого українського поета В. Самійленка програма Інституту педагогіки пропонує вивчати у восьмому  класі, а програма Інституту літератури — у десятому класі. Матеріалу для ознайомлення з творчою спадщиною митця дуже мало, тому рекомендуємо під час підготовки скористатись запропонованими порадами та фактичним матеріалом. За якою ж програмою працювати — виносимо на ваш розсуд.

Сучасник І. Франка, Лесі Українки, П. Грабовського, Володимир Самійленко увійшов в історію української літератури як енциклопедично обдарована людина — талановитий лірик, сатирик і фейлетоніст, драматург і перекладач кращих зразків світової літератури. У статті «Михайло П. Старицький» І. Франко ставив ім’я В. Самійленка поряд з іменами Лесі Українки, А. Кримського, Б. Грінченка. Народився Володимир Самійленко З лютого 1864 року в містечку Великі Сорочинці на Полтавщині. Мати поета — колишня кріпачка Олександра Самійленко, батько — поміщик Іван Лисевич. Володимир був нешлюбною дитиною, тому мати записала його на своє дівоче прізвище. Початкову освіту майбутній поет здобув у дяка, потім — у смотрителя миргородського повітового училища. З 1875 по 1884 рік він навчався в Полтавській гімназій де вкявив схильність до літератури. «Вчився я в гімназії добре,— згадував Самійленко,— але в третьому класі застряв на другий рік, бо дуже зачитувався Майн Рідом та іншими російськими книжками».

В гімназійні роки В. Самійленко пробує свої сили і в перекладацькій справі: він здійснює переклад українською мовою творів визначних російських та західноєвропейських письменників.  Цікавився  Самійленко-гімназист і  античною літературою, переклавши три пісні, «Іліади». У ті ж роки він познайомився з дивізійним лікарем, поетом і драматургом, автором чудових поезій і п’єси на сюжет пісні про Марусю Чурай («Не ходи, Грицю, на вечорниці»), збірки дитячих віршів «Коза-дереза» Володимиром Александровим. Про свої враження від зустрічей з ним В. Самійленко писав: «Вол. Александров дуже прихильно до мене відносився, і я охоче бував у нього гімназистам. Він добре грав на гітарі і співав свої переклади романсів на слова Лєрмонтова та ін.».

У старших класах гімназії Самійленко залюбки читав твори Т. Шевченка, О. Стороженка, Г. Квітки-Основ’яненка, П. Куліша, Ганни Барвінок, журнал «Основу». Захопившись літературним доробком своїх попередників, Самійленко й сам починає писати мовою свого народу. Проте чи не найбільнікй вплив на формування любові до рідного слова і бажання творити українською мовою справили на Самійленка середовище, простота і щирість людей праці, серед яких зростав майбутній поет, де й простежуються витоки його таланту. «З дитинства в дідовій хаті,— писав Самійленко,— між своїми кревними я жив оточений українською стихією: слухав бабусині казки, яких вона знала багато, слухав чумацькі пісні, які співав дядько Герасим Бокітько (козак), дід якого чумакував,— і взагалі впивався чистою, чарівною українською мовою миргородського повіту».

У 1884 році В. Самійленко вступає на історико-філологічний факультет Київського університету, де відразу ж потрапляє у вир літературно-громадського життя. Незабаром він стає членом літературної громади, близько знайомиться з Лесею Українкою, М. Обачним, О. Романовою, М. Славинським. Зважаючи на те, що гурток збирався на квартирі М. Лисенка і М. Старицького, де часто бувала й Олена Пчілка, можна сміливо стверджувати, що Саміиленку поталанило потрапити в центр літературного життя Києва. У цей час В. Самійленко укладає збірочку поезій «Хвиля» (1886), до якої ввійшли вірші молодих поетів, а також твори Б. Грінченка та В. Александрова, але цензура не допустила її до друку. Саме на студентські роки припадає найбільш активна літературна діяльність В. Самійленка. Поет співробітничає у львівських періодичних виданнях «Зоря», «Правда», «Дзвінок», «Дзеркало», в газеті «Буковина», альманасі «Ватра». Він листується з І. Франком, а коли той у 1886 році перебува у Києві, знайомиться з ним особисто.

У середині 80-х років за порадою І. Франка В. Самійленко уклав поетичну збірку і надіслав до Львова. Проте через брак коштів І. Франко не зміг видрукувати її своєчасно. Пізніше він посприяв М. Мочульському зібрати вірші В. Самійленка і видати їх окремою збіркою «Україні» (1906). У цей час В. Самійленко вже заявив про себе як про талановитого лірика, тонкого гумориста й дошкульного сатирика, в центрі уваги якого були Україна і її багатостраждальний народ. Він сміливо виступає поборником громадського напряму в літературі, покликаній оспівувати людину з її болями і стражданнями, скупими радощами і крилатими надіями:

  • Годі тобі малювати Дніпро, нарікати на долю,
  • Та про ті очі співати, що ти не бачив ніде:
  • Краще людину змалюй, зазирни в її душу душею,
  • Радість і смуток її в слові своїм покажи.
  • («Поетові»)

Після закінчення університету без диплома (за несвоєчасно складені іспити) В. Самійленко працював на Київському телеграфі, аз 18 93 року живе у Чернігові, де доля звела його з Л. Глібовим, В. Грінченком, М. Коцюбинським. У пошуках заробітку поет переїздить з місця на місце: спочатку з Чернігова до Катеринодара, потім — знову до Чернігова, де вкотре залишається без роботи і засобів до існування. В останній рік життя, прикутий до ліжка невиліковною недугою, митець розповідав своєму біографу О. Тулубу: «Я мріяв про одне — працювати в нашому письменстві. Але при наших буденних умовах та ще й з сім’єю, в боротьбі за шматок хліба цього не можна було ніколи виконати. І от головна причина моїх злиднів, вічного незадоволення обставинами життя, непристосованості моєї до життя, непрактичності».

Під час революції 1905 року В. Самійленко переїздить до Києва, де працює редактором газети «Громадська думка», співробітничає в гумористичному журналі «Шершень». У 1909 році була перевидана його збірка «Україні», що стало значним явищем у культурному житті України. До неї ввійшли такі гостросатиричні вірші, як «Катам», «Вже годі плакати…», «Сон» («Я бачив сон, немов зібрались ми гуртом…»), «Собаки», «Російська серенада» та ін.

Тяжка матеріальна скрута змусила поета переїхати в Добрянку на Чернігівщині, де його й застана революція 1927′ року. Він знову повертається в розбурханий революційними подіями Київ, працює спочатку в Секретаріаті освіти, а згодом — в Міністерстві фінансів. У 1918 році в Смілі третім виданням вишила збірка «Україні», до якої додатково увійшли і вірші, написані в період 1907—1917 років. Це була остання поетична книжка В. Самійленка. Вірші цієї збірки свідчать про розгубленість поета з приводу політичних подій в Україні, його збентеженість («Україна тяжко плаче і ридає», «Над болотом Петрограда», «Слова і думки»). Митець болісно сприймає зміну політичних режимів в Україні, у віршах цього часу проглядає його глибоке й неприховане розчарування у діяльності більшості політичних партій.

В. Самійленко не побачив жодної партії, яка б гарантувала народові справжню свободу, хоч саме в ім’я свободи була розв’язана кривава й невиправдано жорстока громадянська війна, яка принесла не жадану свободу, а численні жертви, братовбивство.

Страницы: 1 2

Понравилось сочинение » Володимир Самійленко (1864—1925), тогда жми кнопку

  • Рубрика: Біографії писменників
  • Сочинение нашли по слову:

  • Самые популярные статьи:



    Домашнее задание на тему: Володимир Самійленко (1864—1925).

    
    Наверх