Товары

Володимир Винниченко (1880—1951)

20.01.2010

Всі три нині діючі програми знайомлять нас з життєвим і творчим шляхом В. Винниченка, новеліста, романіста, драматурга, кіносценариста, громадського і політичного діяча. Зокрема програма, запропонована Київським університетом, починає це знайомство у восьмому класі. Ми будемо посилатися на дослідження Г. Косткжа, відомого українського літературознавця із США,— «Володимир Винниченко та його доба. Дослідження, критика, полеміка» (Нью-Йорк, 1980), а також на розвідку Ю. Тищенка «Хто такий В. Винниченко. Біографічний нарис» (Київ, 1917).

Народився Володимир Винниченко 27 липня 1880 року в Херсонській губернії Єлисаветградського повіту (тепер Кіровоградська обл.). Батько, Кирило Васильович, безземельний селянин, був наймитом при економії поміщика Бодіско. Мати, Докія Павленко, від першого шлюбу вже мала трьох дітей — Андрія, Василя, Марію.

Отже, малий В. Винниченко з’явився на світ і зростав на півдні України. В той час це місце було зіткненням двох стихій — молодої індустрії, могутньої цивілізації і гарячого козацького духу, що витав над безмежними просторами. Хлопця оточував строкатий світ, і враження дитинства виявились настільки сильними, що пізніше він так напише: «Ви уявіть собі: я родився в степах. Ви розумієте, добре розумієте, що то значить «в степах»? Там, перш усього, немає хапливості. Там люди, наприклад, їздять волами. Запряжуть у широкий, поважний віз пару волів, покладуть надію на Бога і їдуть. Воли собі ступають, земля ходить круг сонця, планети творять свою путь, а чоловік лежить на возі і їде. Трохи засне, трохи підкусить, пройдеться з батіжком наперед, підожде волів, крикне задумливо «гей!» і знов собі поважно піде уперед…

Отже, я виріс у тих степах, з тими волами, шуліками, задуманими могилами. Вечорами я слухав, як співали журавлі біля криниць у ярах, а удень ширина степів навівала сум безкрайності. В тих теплих степах виробилась кров моя і душа моя» (оповідання «Зіна»).

Мабуть, із тих безкраїх степових обріїв черпав В. Винниченко велич духу і силу таланту.

З семи літ малий вчиться в народній (сільській) школі. Розумному, допитливому, цікавому від природи хлопцю навчання давалося легко і успішно. Згодом сім’я переїздить до Єлисаветграда. Батько працює теслярем на будівництві, а старший брат Андрій — робітни-ком-складачем у друкарні. Володимир вступає до Єлисавет-градської гімназії, де вчиться- на кошти брата. Та закінчити навчання хлопцеві не пощастило. Одні біографи стверджують, що через матеріальні нестатки, а інші схильні до думки, що його виключили з гімназії. Непокірний, але чесний і відвертий «мужицький син» давав відсіч «благородним» дітям, міг постояти за себе і слабших товаришів, принципово говорив українською мовою. У сьомому класі він організував з товаришами гурток, метою якого була боротьба за права людини. Начальство гімназії вирішило спекатись «затруєного мазелинсь-кою ідеологією» учня.

Вже тоді, під впливом Шевченкового «Кобзаря», юнак пробує сили у красному письменстві. Пише поезії, оповідання, поеми, сатиру, але з тих спроб не збереглося нічого, крім досить слабенької поеми «Повія».

Сімнадцятирічний юнак вирушає в мандри по Україні. Пробує прожити самостійно, заробляючи на шматок хліба наймитуванням у поміщицьких економіях, працює на заводі, залізниці і водночас займається самоосвітою, готуючись до матури (атестата зрілості). Мандри і поневіряння стали справжньою школою для молодого Винниченка, вони дали таке знання життя, яке не дала б жодна гімназія. Склавши екстерном у Златопільській гімназії (нині Кіро-воградщина) іспити, Винниченко у 1900 році (за деякими даними 1901) вступає на «правчий» (юридичний) факультет Київського університету. Настає нова ера в житті майбутнього письменника. Молодість, сила, енергія, певний життєвий досвід не дозволяють студенту бути осторонь тих подій, які бурхливо несе XX століття. Він вступає до української студентської громади, стає членом місцевої організації Революційної української партії (РУП), веде активну пропаганду, пише численні брошури, прокламації, листівки. 4 лютого 1902 року В. Винниченка вперше заарештовують. Незабаром випускають із в’язниці, але розплата — виключення з університету без права вступу, заборона проживати в Києві. Цього ж року з’являється на сторінках журналу «Киевская старина» оповідання «іСила і краса».

Шалений вир подій різко змінює Винниченкове життя: репетиторство, а насправді — підпільна діяльність на Полтавщині, солдатчина і знову агітаційна робота, втеча з війська, еміграція в Галичину, співпраця в офіційних органах РУП у — газетах «Праця» і «Селянин», нелегальні переходи кордону із забороненою літературою, новий арешт і вже півторарічне ув’язнення в камері-одиночці Лук’янівської тюрми. Тут бунтарська натура В. Винниченка намагається знайти вихід (імітує божевільного, розігрує сцену самогубства, яка ледве не скінчилася     трагедією).     Єдина     розрада — дозвіл     писати. У страшних стінах київської тюрми народжується повість «Голота», яка згодом отримає високу оцінку Лесі Українки.

Далі на Винниченка чекає «дисциплінарний батальйон». Служба у війську дала матеріал для низки оповідань: «Салда-тики!», «Боротьба», «Мнімий господін».

Знову втеча за кордон, а 1905 року повернення і під чужим паспортом мандри селами півдня і заходу України, робітничими селищами Катеринославщини, Київщини. Весь цей час письменник не забуває про своє покликання. Він знову в оточенні робітничо-селянського середовища, це ; його духовна батьківщина, світ, заради якого він жив. Життя дало грандіозний матеріал, різнобарв’я тем, різноманітність ситуацій, конфліктів, живу мову оповіданням, новелам, повістям, що подібно вулканічній лаві виривалися з-під пера майстра слова. Одночасно В. Винниченко домагається дозволу і успішно складає випускні іспити в університеті.

У роки реакції, переслідувань, арештів письменник знову опиняється в Лук’янівській тюрмі. Протягом восьми місяців ув’язнення багато пише, вивчає англійську мову. Його друг Є. Чикаленко домагається (за 500 золотих карбованців), щоб В. Винниченка випустили на поруки. Колишній в’язень має змогу втекти за кордон. Ця еміграція триває аж до 1914 року. Митець живе в Галичині, Австрії, Швейцарії, Німеччині, Італії. Італія дарує йому зустріч з майбутньою дружиною, вірним другом, порадником, помічником, однодумцем — Розалією Яківною Ліфшйц.

Війна 1914 року застала письменника в Україні. У 1914-— 1917 роках Винниченко був змушений проживати нелегально то в Україні; то в Москві. Співробітничає з московським часописом «Украинская жизнь» (1912—1917). При його безпосередній участі засновується у Києві видавництво «Дзвін», а згодом — журнал «Дзвін» (1913—1914).

Це був період великої творчої активності митця. Він пише романи «Заповіт батьків», «Записки Кирпатого Мефістофеля», «Хочу!», «Божки», «Чесність з собою», «Рівновага». Пробує свої сили і в драматургії. У творчому доробку митця не дилетантські п’єси, а драми, які йшли на сценах українських, російських, західноєвропейських театрів: «Щаблі життя», «Дисгармонія», «Великий Молох», «Мементо», «Чужі люди», «Брехня», «Гріх», «Закон», «Співочі товариства», «Панна Мара», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Пригвождені» та ін.

Страницы: 1 2

Понравилось сочинение » Володимир Винниченко (1880—1951), тогда жми кнопку

  • Рубрика: Біографії писменників
  • Сочинение нашли по слову:

  • Самые популярные статьи:



    Домашнее задание на тему: Володимир Винниченко (1880—1951).

    
    Наверх